Розділ 32

Схід

Наче з боку себе бачив Славір. Наче його руками хто чужий лихо коїв. Стискав подушку над обличчям Добромили, але не знав, що робить. А може й знав. Ненависть до неї душу отруїла давно, мозок чорнотою заволокла ще з тієї миті як почув, що собі Ніжана заподіяла. Не думав, вищі сили нашіптували, що лиш Добромила винна в тому. Якби не вона, то Ніжана б поряд була, а не прахом розвіяна, якби не вона, Славір би гріха на серце не взяв.

Щось важке йому по голові телепнуло, але не оглушило. Похитнувшись обернувся й побачив перед собою Білозору з олов’яним підсвічником. Захекана баба дивилася повз нього та він відчував шкірою, що бачить мов зряча. Добромила голосно закашлялася, щосили хапаючи ротом повітря, а тоді сповзла з ліжка. Славір кинувся на Білозору, обсипаючи її прокляттями. Вирвав з її рук підсвічника й зацідив ним бабі поміж очі. Та заточилася і гепнулася поряд зі скринею на долівку. Не чуючи себе від люті Славір метнувся до кутка на полу, де була Добромила.

— Тобі все одно не жити. Тобі це життя ні до чого. Вона жити хотіла, вона мала, а не ти! — закричав.

У кутку було порожньо.

Славір знав, що не може випустити Добромилу зі світлиці, бо тоді всі дізнаються, що сталося. Хотів задушити її уві сні і по всьому. Ніхто б не здивувався, що намісниця вмерла, бо життя вона давно любити перестала. Але тепер все шкереберть котилося. Через кляту стару відьму, котра припхалася до світлиці.

Добромила вхопилася за дверну клямку.

Славір спіймав її за плечі, повертаючи до себе безкровним обличчям:

— Тобі нема нащо жити. Тебе ніхто не порятує, бо Яртура тут нема. На шляху до Ватердану вже. Не пручайся і прийми за щастя, що полишу тебе твого нікчемного безглуздого життя!

Добромила захитала головою і чи не вперше відчула, що хоче жити, що мусить вижити, аби розповісти Ясногору і всім іншим, що Славір накоїв. Берислава застогнала й схопила його за ногу, тягнучи на себе. Все ще стискаючи передпліччя Добромили до синюшних підшкірних патьоків, він іншою рукою схилився до Білозори, хапаючи за кістляву шию. Добромила озирнулася навколо, не розуміючи що робити далі. Знала, що Славір не пощадить Білозору. Наче підтверджуючи її думки, стара захрипіла, борсаючись в його міцних руках. Добромила побачила на столі, що підпирав стіну біля дверей, невеликий ніж для печеного м’яса і не роздумуючи дотяглася до нього пальцями.

Лезо ввігналося Славіру поміж ребра блискавично. Здивовано поглянув Добромилу, тоді на руків'я ножа, випускаючи з під пальців Білозору. Добромила тремтіла мов у лихоманці, але погляду від нього не відводила. Славір спробував відштовхнути від себе Білозору, але похитнувся. Хватка його руки на Добромилиному передпліччі раптово ослабла. Він спробував щось сказати, але щойно відкрив рота звідти бризнула кров і червоними доріжками потекла по підборіддю. Славір відступив від Добромили і за мить гепнувся на долівку.

Добромила в паніці закричала, затуляючи обличчя руками, і кинулася до дверей.

— Ні, — прохрипіла Білозора. — Не смій втікати. Якщо втечеш, Яртур цього ніколи не подарує.

— Але… Але… — Добромила зайшлася плачом. — Що тепер?

— Я знаю, що робити. А ти мовчи, дитино, бо підеш слідом за ним, — відрізала Білозора.

Озерний Край

Рука його була прохолодною і наче вологою. Ясногор міцніше стиснув обвітрені часом пальці, не відчуваючи жодного спротиву:

— Батьку, як мені достукатися до твого розуму? Як зробити так, аби хоч на мить ти усвідомив, що сталося? Велестана, твого старшого сина, вже провели до богів на вечерю.

Доброслав з блаженною усмішкою дивився на Ясногора, наче перед ним сидів Білобог та бороду свою білосніжну погладжував.

— Може й добре, що не розуміє, — стиха прошепотів Савло, важко зітхаючи. — Хлопче, тепер вже, хочеш чи ні, мусиш керувати. Тепер маєш стати на чолі не лише війська, а й царства. Не у бій рватися повинен, а віддавати накази своїм намісникам, аби робили все, щоб Філофея втрималася на ногах.

— Правда то все таки, старче, — промовив Ясногор випускаючи руку Доброслава й дбайливо вкриваючи його шерстяною ковдрою. — Не наші боги мстяться, а ті, Забуті. От і впала їхня кара на царство: цар збожеволів, цариця мертва, старший царевич вбитий, доля однієї з царівен невідома, та й у іншої нічим не краща… Землю плюндрують поганці, жорстокості котрих ми ще не бачили, намісники один проти одного виступають, коритися не поспішають… Савло, не втримаю я Філофею.

Савло підійшов до нього і лагідно торкнувся плеча:

— Стільки літ топчу я ряст, що вже й не порахую. Стільки всього бачив і чув, стільки такого було, що здавалося, лиш приснитися може. Послухай, що скажу тобі — ти нащадок великих правителів, в тобі змішалася кров найсильніших та найхоробріших мужів Ближніх Земель і якщо випали такі випробування на твої плечі, то лиш ти їх можеш пройти. Судити про богів, теперішніх чи забутих, не нам, то діло Тринадцяти, але як бачиш, вони мовчать, бо не мають, що сказати. Отже не чекай від когось порад, не чекай, що хтось скаже як робити і що робити, бо ніхто краще за тебе не знає. Довіряй тим, кому серце підказує, не віддаляй тих, кому віри нема, аби не отримати удар в спину. Ти царевич — вже мудрий, ти воєначальник — вже хоробрий, ти молодий — вже міцний та дужий. Ти зумієш.

Ясногор відчув після тих слів невимовне полегшення, наче хто невидимий зняв з його плечей важку ношу і він зумів випростатися в повен ріст.

— Дякую, Савло! Я цього ніколи не забуду, — щиро завірив.

Старець всміхнувся і кивнув на двері з царської світлиці.

Рішення були прийняті блискавично, а накази віддані швидко й без запинок. Військо у п’ятсот чоловік на чолі з Жаданом було відправлено на південь, ще два загони по сотні подалися на кордони Безіменного, аби не дати поганцям повернутися до моря, ще сотня стала на оборону кордонів Озерного Краю.

Небо затягнулося кривавою загравою, сповіщаючи, що наступний світанок буде морозяним та чистим. Собаки городища зчинили лемент, мовби в пащі замерзли, десь іржали коні, котрих відібрані гонці готували до подорожей у намісництва. У Престольній стемніло і Ясногор підійшов до віконниці, аби розгледіти, що у посланні написав молодий писар. Юнак робив безліч помилок і Ясногор вже не раз жалкував, що батько відіслав з палат Демка. А тоді розуміючи, що він тепер де-факто цар, наказав розшукати хлопця і повернути якнайшвидше.