Розділ 30

Південь

Настав час вирушати Древану до Другоша. Знав, що мусить бути там якнайшвидше, бо з прикордонної смуги вздовж намісництва новини приходили невтішні. Поганці розділилися на невеликі загони і проникали на територію Півдня в різних місцях, доволі неочікуваних для воїнів. Древан запідозрив щось недобре, бо раніше заморці йшли на пролом Безіменним і не обирали, де саме мають проривати оборону. Раніше вони хотіли лише скарбів та крові, тепер же мали чітку стратегію.

За звичкою сам збираючи собі торбу в дорогу, Древан думав над тим, що так і не вирішив долю Веселани, більше того, навіть не бачив її.

Вийшовши з хоромів на плац недалеко від торжка, куди конюх вже привів його коня, Древан гукнув своїм воїнам, аби були готові до виїзду. Побачивши його біля загону, підійшов Явір.

— Наміснику, прийшов до тебе з розмовою, котра відповіді потребує. Цього разу все чинно, а не просто балачки, — промовив, знімаючи з голови хутряну шапку.

Древан знав, за чим хлопець прийшов, але зобразив на обличчі зацікавлення й ствердно кивнув.

— Віддай за мене діву Веселану! — без зайвих слів попросив Явір. — Знаю, що маєш їй нареченого обрати зі свого особистого загону, з тих, кому справді довіряєш. Нехай то я буду.

— Звідки знаєш? — спитав Древан, намагаючись згадати, коли вони з Явіром торкалися теми сватання Веселани востаннє.

— Я сказала, — мов нізвідки, десь з-за спини Древана випливла Сіяна і м’яко всміхнулася. — Між нами таємниць нема, всі троє знаємо, що віддати Веселану аби кому не можна.

— Та й аби хто її не захоче, — втрутився Явір. — Хіба на глум взяти. Вона красуня, але всі знають, що розум в неї не завжди на місці. Таку жінку, погодься, наміснику, не кожен витримає.

Древан повільно втягнув в легені трохи повітря:

 — Веселана інша, не така як ми, але розуму їй не позичати, та й спритності теж.

Явір всміхнувся:

— Ти можеш казати, що завгодно, але суті то не змінить. Чоловіку треба жінка під боком, яка б наварила, напалила, господарство вела, та й ласкою обдарувати могла, не при діві Сіяні сказано. Навряд чи Веселана хоч щось з цього до толку зробить, — зрозумівши, що перегинає палицю своєю прямолінійністю, Явір надав голосу м’якості. — Я не кажу, що Веселана не вміє їсти наварити чи одяг попрати. Вміє, але…

— Їй буде добре з Явором, наміснику. Він прихильний до Веселани, не скривдить і не образить. Дай згоду, — підтримала хлопця Сіяна.

Змірявши їх обох довгим пильним поглядом, Древан врешті мовив:

— Я віддам Веселану за тебе, Яворе, але тільки за однієї умови, якщо вона сама на те погодиться.

Явір саркастично засміявся:

— Невже ти її питатимеш? Наміснику, чи ти здоровий?

— Питатиму! — відповів спохмурнівши Древан. — І до її відповіді прислухаюся неодмінно. А чи здоровий я? Ти хочеш перевірити, воїне?

Явір винувато опустив голову і заперечно нею хитнув.

Древан поглянув на Сіяну й додав:

— Якщо на краще намагаєшся для сестри, то за те тобі хвала, Сіяно, але ж якщо ціль іншу маєш, то я буду вкрай розчарований.

Не чекаючи її відповіді Древан подався вулицею в бік молочарні, де сподівався знайти Веселану. Після розмови з тими двома відчував неприємний осад на душі. Наче щось з середини нашіптувало: кому-кому, а Яворові дівчину віддавати точно не варто.

На молочарні Веселани не було, не було біля конюшень, не було на кухні, по коридорах та у сінях хоромів теж Древан її не знайшов. Кого не питав, переповідали, що не бачили її вже давненько. Чогось тривожно на душі стало. Наче гризти десь всередині почало.

Вийшов Древан у двір і подався засніженою вулицею вздовж маленьких хатин. Погляд зачепився за тендітну фігурку, котра стояла біля порогу крайньої од оборонної стіни хати. Змахнувши жінці на прощання, фігура повільно поплила в його бік. Сніг знову з неба пустився: мілкий, але колючий. Падав на плечі, загорнуті в темну благеньку мантію, та на голову, вкриту шерстяним каптуром.

— Он ти де! — спробував надати голосу веселої ноти. — Я думав, десь на ґринджолах кататись подалася.

— В цієї жінки дитину гарячка здолала. Я пішла на поміч, — Веселана зупинилася, струшуючи з плечей рясні сніжинки.

— Допомогла? — Древан розумів, що відтягує момент, котрого не повинен відтягувати. Навіть сердився на себе, що якимось емоційним ставав поряд з нею.

 — Боги покажуть на ранок, чи допомогла, — Веселана придивилася до його обличчя. — Не муч себе й кажи все, що збираєшся.

— Я їду до Другоша. Загін вже чекає. Не можу поїхати, не вирішивши твою долю, дівчинко. Обоє знаємо, якщо загину, з Оримирою тобі буде непереливки. Маємо тут і зараз вирішити, як бути, — не став ходити околяса Древан. — Я тобі слово дав і я його тримаю. Обирай, хто твоїм нареченим стане і так воно буде.

Веселана глянула на нього з усмішкою, з тією, що дивилася вже сотні разів, але болю в ній було по вінця:

— Чи приходив хто сам мене сватати, чи ж мушу обтяжити такою вагою довічною когось, хто про це й гадки ще немає?

Древан хотів заперечити ті її слова, але часу вже не лишалося:

— Явір просив. Сіяна його підтримала.

— Сіяна? Добра моя сестричка, — з вуст Веселани не сходила все та ж усмішка. — Ти як кажеш? Я твою думку знати хочу. Так завжди було.

— Явір вже не один раз просив тебе в мене. Про його романтичні почуття до тебе нічого не знаю, але в тому, що щиро просить, впевнений. Явір молодий, дужий та гарний хлоп. Якщо він тобі до вподоби, то я згоден, — Древан замовк, чекаючи її відповіді. Чув, як скажено гупотіла кров у скронях після того, що їй сказав.

І раптом все змінилося. Сніг посипав густіше. Небо посіріло ще дужче. А очі Веселани наповнилися сльозами.

— Не віддавай мене Яворові, — Веселана вхопила його за лікоть у холодних залізних латах. — Чуєш? Не віддавай!

Древану в грудях стиснулося од відчаю, котрий продзвенів в її ніжному голосі: