Розділ 29

Князівство Безіменне

На самому чубкові навісної скелі, тіло котрої безжалісно шмагали колючі морські хвилі, височіла гостроверха кам'яна споруда, обнесена фортифікаційною стіною. Вона мало нагадувала загардські хороми, але на відміну від них виглядала надійно захищеною. Що ближче наближалися вершниці до фортеці, то моторошнішою та нелюдною та ставала. В жодному з видовжених вузьких віконниць-амбразур на оборонній стіні не світився навіть крихітний вогник.

Зореслава ніколи не бувала на Півночі, але чогось фортеця, та й вся місцина навкруги, нагадувала їй окраїну Філофеї.

— Знаю, що стомилася, але ще трохи, царівно, — співчутливо мовила Рута, споглядаючи на неї через плече.

— Я ще маю сили, — відповіла Зореслава. — Ти впевнена, що вцілілі з ватаги дісталися сюди? Фортеця виглядає неживою.

— Так і задумано, царівно, — жорстко всміхнулася Рута. — Так і задумано. Зараз буде крутий кам’янистий схил, по ньому й піднімемось до воріт.

Зореслава мовчки стрибнула з коня, відчуваючи як десь у стопі щось неприродньо хруснуло, але й виду не подала. Рута зробила те ж саме і далі вони пройшли шлях пішки, по черзі ведучи за вуздечку свого чотириногого рятівника.

Коли ж перед очима Зореслави показалися широкі вхідні ворота на старому підвісному мосту, вона відчула, як сили та впевненість покидають. На очі навернулися сльози від згадки, що там на неї чекають князь, княгиня, а може вже й Новояр. Шлях, з тієї миті як вони опинилися з Рутою лише в компанії снігу та шквального вітру, видавався краплею волі та свободою вибору. То було так хибно. Зореслава стерла зі щоки солонувату крапельку і зітхнула — попереду її невідворотнє майбутнє, інакшого не існувало.

Зачувши іржання коня, з віконниці показалося чиєсь замурзане обличчя, але голосу охоронець не подавав.

— Гей, хто ти є?! — без тіні остраху мовила Рута. — Я Рута, з загардських хоромів, приставлена до нареченої княжича. На ватагу князя з княгинею напали. Хто вижив мали б вже дістатися фортеці, а ми збилися з дороги.

Зореславі здалося, що чекають вони надто довго, аж нарешті підвісний міст зі скрипом гепнувся на кам’янисту землю. За ним повільно прочинилися вузькі двері, прорубані у високих міцних воротах, і звідти показався воїн в літах. Лати на ньому були пошарпані та закривавлені, а обличчя замурзане та вологе од снігу.

— Вже й не надіялися, що живими побачимо вас, — промовив. — Та й мертвими також.

— Чи тут князь та княгиня? Чи все з ними гаразд? — радше «бо так треба», а не через хвилювання, запитала Зореслава, а тоді глянула на Руту.

— Дяка богам, цілі і тут, — кивнув він, забираючи від Рути коня.

— А чи нема новин з Загарду? І чи не було звісток від брая? — Рута скосила на Зореславу короткий погляд і знову поглянула на охоронця.

— Ні, нічого не знаємо. Хто, де і чи бодай живі, — знову зітхнув воїн.

На зустріч їм вибіг інший воїн, молодий та спритний, за ним бігла дівчина, загорнута в простеньку шерстяну мантію.

— Осока! — Рута всміхнулася.

За мить дівчата вже стискали одна одну в міцних обіймах. Зореслава теж приєдналася до них й собі прихиляючи Осоку до плеча, проте якась дика втома не дозволяла навіть кілька слів докупи зв’язати.

Осока провела їх втоптаними земляними сходами-стежкою попри оборонну стіну до квадратного донжону, котрий здіймався до неба гостроверхим дахом. На кам’яному плацу перед дверима стояли кілька вцілілих, але добряче пошарпаних воїнів, котрі виїхали з ватагою з Загарду. Зореслава їх одразу впізнала, як і вони її. Кожен шанобливо вклонився, а вона у відповідь кожному всміхнулася.

— Бачу, царівно, ти, хочеш чи не хочеш того, але завоювала любов не лише хоромної челяді та простого люду, а й князівських воїнів. Тепер не знаю, кому боятися варто: тобі, чи вже княгині, — всміхнулася Рута.

Зореслава нічого не відповіла, навіть не всміхнулася. Згадала скриню з коштовностями, котру жбурнула поганцям, тягнучи до воза Медораду. Ті коштовності княгиня їй ні за що не пробачить і ще згадає.

Всередині донжон був темним, майже порожнім та дуже холодним. Одразу відчувалося, що фортеця не використовувалася як житло. Під протилежною від дверей стіною тліла величезна жаровня, але тепла давала мало, бо стіни з надвору пронизував крижаний морський вітер. У кутку виднілися вузькі гвинтові сходи, котрі вели на верхній поверх.

Радило дрімав на своєму троні біля самої жаровні і ще кутався у хутряну мантію. Медорада ж байдуже спостерігала за прибулими, сидячи на обтягнутому шкірою стільці по інший бік від жаровні.

Зореслава чемно схилила голову й пробурмотіла вітання, хоча й сама не розібрала, що сказала. Так само нерозбірливо щось пробелькотіла й Медорада. Рута відійшла в бік і присіла поряд з Осокою на невеличкий триніг. Дівчата обидві схилили голови в скорботі, певно згадуючи Сніжанку.

Не знаючи, що говорити, Зореслава мовчки дивилася на вогонь, бажаючи одного — впасти на якийсь шматок солом’яної підстилки та забутися у сні.

— Сідай, царівно, зігрій тіло та душу, — врешті промовила Медорада, не обертаючи голову від полум’я.

Зореслава присіла на триніг поряд з нею, але нічого не відповіла.

— Добре, що живі, — додала. — Не кривитиму душею, ми вже не надіялися.

— Може то було б на краще, — не знаючи нащо, раптом промовила Зореслава.

— Не мели дурні, царівно. Ти — матір майбутніх правителів Безіменного: мужніх, хоробрих, безстрашних та мудрих. Ти гідна таких народити, що вже довела, діставшись сюди одна, — мовби легенду розповідаючи, протяжно завела Медорада. — Мабуть лиш ти одна й гідна.

Зореслава аж очі ширше розплющила, придивляючись, чи ніде княгиня головою не вдарилася. Таке говорити та ще й при свідках було геть не в її манері.

— Якби не Рута, мене б тут не було. Вона вела сюди, — стримано відповіла Зореслава.

— Якби ти її не забрала, якби лиш про своє спасіння думала, Рути б з тобою не було, — Медорада відвела погляд від полум'я.