Розділ 28

Схід

Гарно почастували Честислава та гарно розважили. Мов сам царевич приїхав на гостину до лісової частини Філофеї здавалося. А коли застілля скінчилось, Славір кивком наказав Головний зал прибрати, сам же повів Честислава гуляти хоромами. Яртур зрозумів, що все не просто так. Славір друзів як таких не мав ніколи і не до душі йому було хороми чужим показувати, навіть якщо то майбутній намісник сусідньої частини царства. Яртур спостерігав за ними з прочинених дверей Головного залу, а коли вони зникли за рогом сіней, звівся на ноги.

— Яртуре, — долинув тихий голос. — Зачекай.

Обернувся, придивляючись до тьмяного обличчя Добромили. Не хотів тієї розмови, бо відчував, що не зуміє їй дати відповіді, котрі вона почути хоче.

— Можеш поговорити зі мною хвильку? — спитала винувато.

— Кажи, наміснице, — кивнув, натягуючи на обличчя таку-сяку усмішку.

Добромила відступила до вікна, аби служки, котрі прибирали столи і розтягували п’яних лісових воїнів, не підслуховували. Яртур зробив кілька кроків за нею.

— Ти йому брат і знаєш все, що у намісника на душі. Що з ним діється? Чим я його прогнівила? — довірливо запитала, зазираючи Яртурові в очі.

— Ти йому жінка, тому варто в нього це питати, — різкіше аніж збирався відповів, але одразу пом'якшав, відчуваючи провину за грубість. — Прости! Не так хотів відповісти, наміснице. Важкість днів прийдешніх мене з ніг валить.

— Я розумію, — чемно кивнула Добромила. — Вибач, що зі своїми дрібницями лізу.

— Ні, то не дрібниці. Я не знаю, що у Славіра в голові, бо вже давненько ми з ним не на рівних, як колись було. Він не забуває нагадувати повсякчас, що намісник, але й я цього ні на мить не забуваю. Тому не можу тобі дати очікувану відповідь.

 — Честислав тут не просто так. Навіть мені, недалекій, це зрозуміло. Що вони планують? Невже справді вимагатимуть від батька, аби Світозару пожертвував богам? — обличчя Добромили ще дужче потьмяніло.

— Не знаю, наміснице. Деякий люд вважає, що слова з пророцтва жерців не просто слова. Кажуть, якщо б боги забажали життя цариці, то так би й жрецям переказали, а отже її вчинок то лиш її бажання. Славір до того аж надто дослухається.

— Лиш її, не їхнє. А отже жертва досі не принесена, — зробила висновок Добромила.

— Саме так. А кажеш, що недалека, — вже щиро всміхнувся Яртур.

— Невже їх не спиняє, що поганці вже на Ближніх Землях? Невже простодушно думають, що їх не торкнеться?

—  Поки не буде поганців на території Сходу, Славір і пальцем не поворухне, — чесно зізнався Яртур. — Мені шкода, наміснице. Шкода царицю, вона була нам усім за матінку: така ж любляча та турботлива. Шкода Зореславу, бо вона в гущі лиха, а ми допомогти змоги не маємо. Шкода Світозару, бо вона — дитя, котре нікому ще горя не завдало… Мені шкода, направду.

— Дякую тобі, — Добромила втерла вологі очі. — Скажи ще одне, Яртуре. Чула від однієї дівки світличної, що Славір має коханку, тому так мене зневажає. Знаєш хто вона?

На мить Яртур закляк, дивлячись їй в очі, а тоді заперечно хитнув головою:

— Пробач, наміснице, але я такого не чув. Мушу йти!

І мов вжалений кинувся з Головного залу.

Як Славір й сподівався, вартувало лиш натиснути на потрібний важіль і Честислав став згідливий та поступливий, мов тісто на паляницю. Мова про богів, про їм вірне служіння, про їхню волю та її виконання і Честислав перетворився на вірного Славірового союзника, навіть якщо сам про те й не здогадувався.

Щоправда, ще не надто добре розумів Славір, як те допоможе позбутися Добромили, але був упевнений, що щось таки зуміє придумати.

Повільно крокуючи широким довгим ганком перед дерев'яними хоромами, Славір хитав головою, погоджуючись з балаканиною Честислава, але слухав його краєм вуха. Його увагу раптом привернув шум на оглядовій башті. І доки хлопчина-вартовий встиг добігти до порогу хоромів, Славір вже сам побачив дужого молодого скакуна, на котрому розправивши не менш дужі плечі сидів старший царевич.

— Велестан? Що він тут робить? Та ще й сам-один, — Честислав недовірливо поглянув на Славіра. — Що то за гра така, наміснику? Мені вона вкрай не до вподоби.

— Повір, друже, — Славір скривив вуста в неприємній насмішці. — Я й сам гадки не маю, чого царевич тут.

— Не брешеш? — Честислав крутнувся на місці. Було видно, що не хотів зустрічатися з Велестаном при тих обставинах.

— Ти за кого мене маєш? — спохмурнів Славір. — Я не знаю, чого він приїхав!

— Шана дому твоєму, наміснику Славіре! — ще з коня проголосив Велестан.

— Дякую, царевичу, — шанобливо схилив голову Славір. — Дозволь дізнатися, що привело тебе до Валича?

— Розмова привела і вона не з простих, — Велестан зміряв коротким поглядом Честислава. — І ти тут, Вольговичу? Це добре. Матимемо розмову на трьох.

Південь

Сіяна не розуміла, що тепер має робити. Наче була закохана в Ясногора кілька весен поспіль, а тепер вже іншому наречена. Наче й опиратися тому мала, якщо не словесно, то сердечно хоч, але опору в середині не відчувала. Світличні дівки, з котрими завжди подружками були, сміялися та радили до нового нареченого придивитися краще, аби зрозуміла що з ним ніякого іншого, навіть якщо то сам царевич, не треба. І Сіяна, котра жила чужими порадами та настановами так і зробила.

Придивлятися до Древана почала обережно: то на торжку йшла повз нього, то на ристалище вийшла, наче прогулятися, то повз конюшні заклопотано проходила. Кожен раз Древан озирався до неї, кожен раз на її усмішку своєю привітно відповідав. Звикла до чоловічого захвату Сіяна вирішила, що Древан задоволений таким різким поворотом подій і нареченою своєю теж задоволений. До того ж подружки не помилилися не лише в його внутрішніх чеснотах, а й в зовнішній привабливості. Так, Древан не юним хлопчиком був, а дорослим чоловіком, котрий пережив чимало душевних страждань та втрат, проте саме це й цікавило в ньому Сіяну — його зрілість.