Розділ 27

— Де Світозара? — громом летів тріскучий голос Велестана аж попід склепінчасту стелю Престольної. — Тебе питаю?

Савло зіщулився од того крику і поглянув на Доброслава, котрий сидів на сходині помосту перед троном. Він геть не реагував на сварку між синами, наче й не чув її.

— Тебе так злить те, що не знаєш де сестра, чи те, що я причетний до її зникнення? — врешті спитав Ясногор, розправляючи широкі плечі.

— Ти не маєш права! Ти керуєш за моєю спиною! Навіть якщо я визнаю, що батько втратив розум, ніколи не визнаю правителем тебе, — Велестан рушив до порогу Престольної, але передумав і підійшов до престолу. Закинувши руки за поясницю обійшов його по колу, а тоді кинув спопеляючий погляд на брата.

— Велестане, схаменися доки не пізно. Ми про різне думаємо, хоча у висновку хочемо одного й того ж. Мені престол ні до чого, я не хочу царство. Я хочу зберегти нашу землю і хочу вберегти Світозару. Матір за неї життя віддала, то нехай це не задарма буде. Почуй мене врешті! — Ясногор вже не відчував ні гніву, ні впевненості, ні бажання доводити своє. Єдине, чого хотів, аби вони разом стали на захист Філофеї.

— Ти брате однією рукою пригортаєш, а в іншій тесак стискаєш, — Велестан зрештою підійшов до престолу і повільно опустився на нього. — Це місце мені з народження призначене, тут я сидітиму, і тут я рішення прийматиму. Кажи, де подів Світозару, бо розмова буде по-іншому і ти не гірше мене розумієш, що матиму на те право.

— Це я! — раптом по Престольній полинув чіткий виразний голос. — Я таке порадила Ясногору, тому не його вини, а мене.

Всі присутні обернулися до широких варцабів, де поріг переступала Яросвіта. Як і завжди впевнена в собі та спокійна, вона підійшла до помосту, на котрому стояв престол, і поглянула на Велестана, мов на дитя, котре вчинило погано, але після вибачень, дорослі йому звісно ж пробачать. Той погляд Велестану не надто сподобався, бо він спохмурнів і на високому чолі залягли глибокі зморшки. Савло з Ясногором перезирнулися, але зберігали спокій, спостерігаючи, що буде далі.

Яросвіта ступила на поміст і підійшовши до Велестана заспокійливо опустила долоню на його плече.

— Ти? — врешті спитав Велестан, стискаючи холодні підлокітники престолу. — Моя жінка за моєю спиною плете інтриги з моїм братом? Ділить з ним лихо, котре на царство впало? А може не лише лихо ти з ним ділиш, жінко?

Яросвіта змінилася в обличчі від почутого, кров прилила їй до щік, а тоді вони зблідли. Тендітна рука злетіла вгору і з силою опустилася на його колючу, покриту густою бородою щоку. Велестан того не очікував. Не очікували й Ясногор з Савлом. Обидва завмерли, кожен на своєму кінці Престольної.

— Ніколи не забуду і ніколи не пробачу тобі ці сказані слова! — голос Яросвіти пішов тріщинами, але зібравши до купи свої розхристані емоції, вона, наче сама цариця, гордо звела голову, підійняла поділ сорочки, й вихором вилетіла з Престольної.

Ще мить Ясногор стояв розгублений, а тоді обернувся до Велестана:

— Дурень ти, брате! Дивись, аби в гонитві за примарними ворогами ти не втратив найближчих друзів. Світозара на Півночі, аби там її не дістали Честислав зі Славіром, якщо все ж таки наважаться. І так, цю пораду дала мені Яросвіта, бо вона розумна, далекоглядна та самодостатня жінка, а не лише вишукана прикраса з твоїх особистих світлиць.

Велестан дивився на нього широко розплющеними очима і здавалося, вуста його злегка тремтять.

— Тобі не сказали, бо часу лишалося вкрай мало. Все вирішували на ходу: де і з ким Світозарі буде безпечніше. Та й не до того тобі було. Ти переживав, аби я в тебе владу не вихопив. Дурень ти, Велестане, і дурнем лишишся, якщо не порозумнішаєш, — Ясногор пішов навіть не чекаючи на братову відповідь.

Велестан обернувся до Савла, але той лиш осудливо хитнув головою і підхопивши Доброслава під руку, пішов з ним слідом за Ясногором. Залишився Велестан у Престольній сам і вже ні той престол значимості не мав, ні влада, ні слава.

Не роздумуючи більше ні миті він подався на вулицю, до конюшень. Осідлавши свого коня рушив з Ватердану, але куди, не знав ніхто, навіть сам Велестан.

Північ

Світозара на підготовлене їй ліжко ще не лягала.

Коли вечеря скінчилася  і служки повели на нічліг Жаданів загін, одна з світличних дівок, котру Ардагаст приставив до Світозари, скромно всміхаючись, повела її вервечкою напівтемних кімнат вглиб кам'яних хоромів. Нічого розгледіти не вдалося, та й Світозарі було не до того. Світлиця, в котру її посели, на відміну від ватерданської, виглядала вбого та незатишно. Мала лише широке дерев'яне ліжко, збите з колод, велику скриню в кутку, павутиною затягнуту, і більше нічого. На ліжко було кинуто темне хутро замість перини і Світозарі спочатку показалося, що й воно павутиною вкрите. Служниця дерев'яні віконниці не прочиняла, але попри те затхлого повітря у світлиці на подив не було відчутно.

Підійшовши до віконниць, Світозара поклала долоні, аби їх прочинити, але згадавши, як на вулиці зимно одразу ж передумала. Обійшовши ліжко кілька разів все ж присіла і здивовано вигнула брови. Не дивлячись на свій не надто приємний вигляд, ліжко виявилося м'яким, а хутро приємним на дотик. Тільки зануривши пальці у хутро, Світозара відчула, як змерзла. Про жаровню Ардагаст не подбав.

Прихиливши голову до узголів'я Світозара вдивлялася в темінь стелі, думаючи про своє. Жадан на зорі вже мав повертатися до Ватердану, а отже залишав її одну серед незнайомців, та ще й мало шанованих серед філофейського люду. Вже сумнівалася, що Ясногор мудро вчинив, відіславши її з Озерного Краю. Арагасту віри не мав ніхто, бо той владарював на території розбійників, і подейкували, сам був розбійником.

В дерев'яні двері кілька разів не голосно постукали і Світозара враз насторожено притихла. Стук повторився: легенький і не полохливий. А тоді двері повільно прочинилися.

Спочатку на порозі виник служка, несучи невелику жаровню, заповнену дровами, а за ним показалася висока постать у темно зеленій мантії, накинутій на худорляві плечі. Лиш на тлі світлиці Світозара побачила, яким високим був північний намісник.