Північ
З поміж брудно-сірого небесного покривала на підмерзлу землю повільно опускався перший сніг. Хаотично, більші і зовсім крихітні, сніжинки летіли безшумно, але легкий вітер підхоплював їх, наче у танці, а тоді галантно опускав додолу. Вітер був колючим, різким і неприємним: мабуть як і намісник Ардагаст, мабуть як і вся Північ.
Ще ніколи, за свої юні літа, Світозара ні від кого не чула жодної доброї згадки про північну частину царства та про її мешканців. Намагалася згадати хоч щось, що ще зовсім недавно розповідав Савло, що показував батько у сувоях, але не могла.
Міцніше стискаючи пальцями лавку на критому возі, Світозара проганяла з голови останню розмову з Доброславом у Престольній — Північ то землі розбійників, злодіїв та мародерів і нічого більше. Хитаючи головою, подумки сперечалася сама з собою, нагадуючи, чому Північ завжди вабила найбільше зі всіх намісництв. Бо то була земля оспіваних у стародавніх легендах могутніх правителів, зв'язок з котрими чомусь відчувала крізь віки.
— Царівно, тобі виспатись треба, шлях ще не близький, а на нічліг зупинятися Ясногор заборонив, — промовив Жадан, пустивши свого коня підтюпцем поряд з возом. — До того ж ніхто не знає, чи за нами є переслід, чи нема.
— Не хочу спати. За останні кілька днів вже виспалася, — відповіла Світозара. — Батька мов підмінили, матір у провалля кинулася, сестра на землі, котру плюндрують поганці, брати перегризлися, намісники моєї смерті жадають… Досить мені спати!
— В тому твоєї вини вже точно нема, — відповів Жадан.
— Якраз навпаки, лиш моя і є, — відрізала. — Та гадки не маю, як її спокутувати. Що тепер робити, як бути, Жадане? Може Вольгович та Славір правду кажуть, а Ясногор не правий? Може якщо мене справді богам віддати, все зміниться на краще? Я смерті не боюся, я…
— Мене, Світозаро, важко назвати вкрай набожним, як Честислава. Я необтесаний воїн, але одне знаю точно — поганці приплили сюди не тому, що боги розгнівалися через жертвоприношення, вони приплили, бо планували це задовго до пророцтва Тринадцяти. І жертвоприношення нічого не змінить. Змінити хід ситуації можемо тільки ми, люди, — раптом промовив Жадан.
Світозара придивилася до нього, почувши такі серйозні думки та настільки глибоку суть. Раніше за хлопцем нічого подібного не помічала. Жадан ніколи не вирізнявся ясністю розуму, тільки силою в руках та гостротою меча.
— Може ти й правду кажеш, — зітхнула. — Але тепер лиш час покаже, як воно буде.
— Царівно, можна тобі пораду дати, дружню, мов від ще одного брата? — осмілів Жадан. — Ніколи не забувай, чийого ти роду. Не дивлячись на те, що відбувається, ти дочка своїх предків. Ти розумна й хоробра, в тобі сила, про котру навіть не здогадуєшся. Куди б не закинула тебе доля, маєш пам’ятати!
— Дякую, Жадане, — Світозара всміхнулася. — Обіцяю, що зумію.
Жадан всміхнувся, наче нічого іншого від неї не чекав, і вони знову поїхали мовчки.
Чим далі ватага просувалася північною стороною, тим небезпечніше та моторошніше ставало навкруги. Скупа на рослинність територія на самому початку зими виглядала ще більш дикою та похмурою. Коли врешті минули Перунів перевал й очам Світозари відкрився славнозвісний Хребет Вирлоока, вона в подиві визирнула з критого воза. Дух перехопило від величі природнього монументу, а тоді на самому його північному чубку показалося те, що раніше бачила хіба що у своїх тривожних снах. Наче хтось невидимий опинився за плечем і ніжно нашіптував Світозарі, що ж то вона бачить вдалині.
— Кам’янопіль, — ледь видихнула. — Це він!
І хоча день вже хилився на спочинок, а сірувато-біле марево вдалині вкрай віддалено нагадувало древнє городище, Світозара знала, що то воно, відчувала серцем.
Жадан розпрядився не зупинятися на перепочинок, аби якнайшвидше дісталися до Заскалю і з кожною новою верстою хмурнів на очах. Ні він, ні Світозара, ні хто інший, не знали, що на прибуття найменшої царівни до його хоромів скаже північний намісник. Бо ніхто не знав, чи повернувся вже гонець до Ватердану та що передав Ясногору.
Раптом один з супроводжуючих воїнів помітив як по схилу однієї зі скельних стежок до них мчить одинокий вершник.
Жадан напружено стиснув меча і озирнувся до Світозари:
— Заховайся у возі, царівно, і сиди там доки не покличу. Хлопи, створіть щит.
Поки купка воїнів перегруповувалися, а Світозара ховалася на дно воза й укривалася з головою одягом та ковдрами, котрі взяли в дорогу, вершник наблизився до них і зупинився на невеликому стрімчакові, вздовж якого тягнувся північний тракт.
— Хто ти, вершнику, і що маєш до нас? — вигукнув Жадан, тримаючи руку на ефесі свого меча.
— Опусти руку з руків’я, воїне, бо я радше друг, аніж ворог, — відповів незнайомець, проте капюшон своєї мантії знімати не поспішав.
Світозара прихилилася обличчям до крихітної шпарини між дошками воза і спостерігала краєм ока, за тим, що відбувається навіть дихаючи через раз.
— Хто ти і що тобі треба? — повторив Жадан.
— Заспокойся, я не розбійник і смерть ваша мені ні до чого. Якби щось мав до вас, вже б лежали всі до одного. Я Вадимир із Заскалю. Намісник Ардагаст послав мене вам на зустріч, аби супроводжувати царівну до городища.
Жадан з полегшенням видихнув:
— Не впізнав тебе з висоти та з покритою головою. Хвала Богам! Отже гонець дістався до вас! Чи ж відіслав його намісник назад до Ватердану?
Вадимир ствердно кивнув, стягуючи упряж свого коня:
— Відіслав, та лиш боги знають, чи дістався той до Озерного Краю.
Жадан втягнув в себе повітря, але змовчав, а тоді мовив:
— Отже далі?
— Так, але не головним трактом. Тут є інші стежки, на котрих з царівною безпечніше буде. Нехай вже покажеться з того воза, не місце їй серед лахміття, — криво всміхнувся Вадимир і вказав рукою на непримітну звивисту стежину вгору, попри стрімчак. — Сюди!
Відредаговано: 15.12.2024