Розділ 25

Князівство Безіменне

Певно жоден з воїнів Загарду, а може й всього Безіменного, не був вишколений військовою муштрою краще Велезара. Ніхто не вмів так вправно битися на мечах та в рукопашному боєві, ніхто так впевнено не тримався в сідлі, ніхто не мав стільки кмітливості та рівноваги. Проте навіть це не давало стовідсоткову перевагу над заморським воїном, бо була у Велезара одна прогалина, котру заповнити він не мав можливості. Враховуючи свій доволі ще молодий вік, Велезар ніколи не брав участь в обороні князівства від заморських загарбників. Сутички ж з філофейськими розбійниками, якими б кривавими ті не були, все одно навіть поряд не стояли з нападом поганців.

Тому, коли вони з Танасом помітили величезні кораблі заморських та залишених на березі охоронців, в грудях десь трохи затремтіло. Ні, Велезар не боявся, що постраждає, чи загине, боявся, що не зуміє спинити їх і дозволить взяти Загард.

Жестами віддавши накази кожному зі своїх воїнів, Велезар залишив коня і сховавшись поміж рідких дерев, котрі змінювалися морським узбережжям, деякий час стежив за поганцями. Ті метушилися на березі, біля невеликих човнів, на котрих приплили від своїх великих кораблів. Велезар нарахував шість у водах, що межували з Безіменним, ще скільки стояло морськими порогами далі порахувати не вдавалося можливим.

Проте насторожило Велезара інше. Куди подалися всі поганці, лишивши тільки щось схоже на один загін охоронців, щоб стерегли кораблі. До Загарду точно не пішли, бо його воїни б їх вже давно перепинили і йому знак подали. І раптом здогадка промайнула в голові, різка та яскрава, мов літня блискавиця — їм Загард і не був потрібен, вони націлилися на щось куди багатше.

Велезар жестом підізвав до себе Танаса. Хлопець перебіжками дістався до нього і запитально кивнув головою.

— Поміж них є хтось, хто вже бував на Ближніх Землях і орієнтується, де яка територія знаходиться. Вони знають, що Безіменне — мала здобич і подалися за більшим, — задумливо відповів Велезар.

— Якщо ризикнули піти на Філофею, то мабуть їх набагато більше приплило, аніж минулими літами, — Танас трохи зблід. — Що робитимемо?

— Якщо пробили нашу оборону вздовж моря, то військо Безіменного вже нічого суттєвого не зможе, але у нашого загону робота є, — Велезар кивнув на поганців, що горланили щось, намагаючись розвести багаття на вологому піскові.

Танас теж всміхнувся.

— А опісля підемо по сліду, розвідаємо, яким шляхом вони пішли, може когось й наздогнати зуміємо, — додав Велезар.

— З нами славний Перун! З нами Род! З нами всі наші боги, — гаряче прошепотів Танас.

— З нами Боги! — повторив Велезар, стискаючи свого меча. — Подавай коней, покажемо їм, хто на цій землі господар.

Почувся пронизливий крик, здавалося, то кричали чайки над морем, але насправді то знак загардським воїнам подавав Танас. Велезар скочив на свого коня і підійнявши меч вгору, першим пустився галопом просто на табір поганців. Перед його очима ті заметушилися і підняли вгору огорожі з гостро затесаними стовбурами молодих дерев, але кінь Велезара без жодного спротиву перестрибнув перешкоду.

Велезар без жалю рубонув першого поганця і той, хапаючись за розшматовану шию, гепнувся на пісок. Позаду рубали на обидві руки інших поганців Танас та решта воїнів. За ними враз пісок з сірувато-жовтого на багряний перетворився. Руки, шия та обличчя Велезара теж забарвилися кривавим.

Велезар придивився до ще кількох живих і погляд зачепився за одного, що був одягнений більш пишно, аніж інші поганці. Змахнувши рукою до своїх, наказав його не чіпати. Спритно обходячи його в бою, Велезар зумів вкласти чоловіка на лопатки, а тоді приставив до горла лезо меча.

— Що ти робиш? — викрикнув здивовано Танас, стираючи з розсіченого чола кров.

— Цей мені живим потрібен, — відповів Велезар. — Він розкаже, куди пішли інші.

Поганець вишкірив свої криві зуби в хижому оскалі.

— Ти розумієш мене? — Велезар натиснув на лезо. — Розумієш мою мову?

Поганець знову вишкірився і демонстративно виставив шию, мовби показував, що не боїться Велезарового меча і смерті не боїться. Велезар теж всміхнувся, а тоді різко вдарив його важким ефесом меча у скроню. Поганець закотив очі й засопів.

— До нашого табору його, — наказав Велезар.

— Думаєш, він чимось допоможе? — засумнівався Танас. — Думаєш, зрозумів тебе?

— Ще й як! — Велезар ствердно хитнув головою. — Не лише зрозумів, а й відповісти зможе. Побачиш.

— Що робити з рештою? — Танас кивнув на вбитих.

— Спаліть тут усе і кораблі теж спаліть. Всі, до котрих дістати зможете. Аби не мали куди тварюки вернутися, — Велезар стиснув упряж коня і пустив його галопом з узбережжя.

Гевко та ще один воїн їхали позаду, везучи непритомного поганця.

Небо новий день благословило, а Зореславі здавалося, що вона очей не зімкнула ні на мить. Розуміла, що дрімала все ж трохи, але жодна клітинка тіла не відпочила й сил не набралася. На возі було вогко і сиро, аж пара з рота йшла, багаття тепла не давало, хоча всю ніч в нього служки хмизу підкидали. В середині теж все тремтіло, але не від холоду, а від немічності, в котрій вона опинилася.

Зореслава не знала, чи все ж відіслали гонця до Ватердану, а якщо й відіслали, чи зумів він перетнути кордони з Філофеєю. Що батько робитиме, як почує? Певно Південь першим прийде на поміч, а там і Ясногор з Велестаном військо на оборону кинуть. Переконувала себе, що купці поганців ніколи не перемогти багатотисячне філофейське військо, але раз у раз перед очима малювалася картинка, котру побачила на оборонній стіні Загарду — безліч крихітних вогників на темному мов оксамит морі.

Думала Зореслава і як там Велезар. Молила Макош захистити його від ворожих стріл та підступного заморського леза. Вірила, що вистоїть, бо ж він — Велезар. Наївно була впевнена, що його жодна поганська зброя не візьме, адже вона так щиро прохала того у доброї богині. А от про нареченого свого навіть не згадувала.