Розділ 24

Світоградська левада

Звістка про те, що поганці таки прийшли на Ближні Землі, перелякала й без того переляканий люд. Збившись докупи на леваді під Захмарною горою, селяни з надією дивилися на своїх намісників та царя й наївно вірили, що ті захистять від лиха і знайдуть відповіді на всі питання. Проте смута панувала й серед найосвіченіших чоловіків Філофеї. Жоден не знав, що має чинити далі.

Почалися сварки. Честислав знову виступив з думкою, що лихо прийшло, бо не виконали обряд жертвоприношення, як того побажали боги. Вольга врешті, де факто виступаючи проти сина, відповів, що цариця вже принесла жертву, можливо навіть ціннішу, аніж боги хотіли. Славір підтримав Честислава й вимагав, аби була принесена в жертву царівна, проте в душі не знав, котра саме. Яртур мовчав і було не зрозуміло, чи він на боці брата, чи Вольги. Велестан пристав до Вольги: і сестру врятувати намагався, і залишався з Яросвітою при одній думці. Ясногор прислухався до розмови й краєм погляду спостерігав за Доброславом, бо той поводився незрозуміло, чи то пак дивно.

Край суперечці вирішив поставити Ардагаст.

— Шановані намісники, старости та вінценосні Філофейовичі, — мовив наче шанобливо, але й разом з тим з ледь вловимою насмішкою. — Невже справді думаєте, що принісши в жертву царівну Світозару зупините навалу поганців, що вже трощать Безіменне?

На леваді запанувала тиша, але не надовго. Честислав та Славір не перемовляючись обидва ступили крок до нього, поглядаючи наче на одмінка, а не рівного собі правителя.

— Боги отримають те, що хотіли і змінять свій гнів на милість. Поганці відступлять, — відповів йому Честислав.

— Або ж будуть переможені, — додав більш реалістичний Славір.

Ардагаст скептично всміхнувся.

— Жреці рушили до печер, вони говоритимуть з богами, і скоро знатимемо, що маєм робити, — втрутився в розмову Яртур.

— Скажіть це Древану, — продовжив всміхатися Ардагаст. — Його ваше «скоро» втішить та заспокоїть.

— Тобі взагалі нема чого переживати, — побагровів Честислав. — До Півночі поганці ніколи не діставалися.

— Бо Південь завжди стояв на захисті наших кордонів разом з Безіменним, але воїни кожного намісництва билися на південних землях пліч-о-пліч, — відрізав Ардагаст.

— Це правда. Ардагаст вірно каже, — несподівано підтримав його Вольга.

— Може варто припинити цю суперечку і вислухати нашого царя? — подав зненацька голос Велестан. — Допоки вироку богів нема, лиш царю вирішувати, що нам робити.

Ясногор судомно ковтнув, дивлячись на Доброслава — сумнівів не залишалося, що з ним сталося на чубкові стрімчака щось погане. Доброслав наче не тут був і не з людом.

Виступивши перед Доброслава, Ясногор розвів руками й промовив:

— А що тут вирішувати? Філофею захищати мусимо, оборону укріплювати, на допомогу Безіменному вирушати!

— Бо там наша царівна Зореслава? — запитав Славір.

— Бо так ми робили завжди! — відрізав Ясногор, чуючи в тому запитанні фальшиве співпереживання. — Рушайте кожен до свого краю, збирайте військо та чекайте подальших вказівок з Ватердану. А батька не займайте зараз, дайте до ранку спокій!

І ніхто більше не посмів сказати щось проти твердого слова середнього царевича.

Озерний край

Доляна в гарячій воді скупала Світозару, вклала на м’яку перину й закутала в теплу ковдру. Принесла ароматної юшки й шматок паляниці, але Світозара на їжу навіть не глянула. Вона не розмовляла й не дивилася нікуди, зосередивши погляд кудись в бік вікна, прикритого ставнями. Чи думала про щось, чи розум її відпочивав, Доляна не знала.

Врешті присівши на край ліжка, як робила в дитинстві, Доляна провела долонею по голівці Світозари, лагідно торкаючись все ще холодної щоки:

— Цариця тебе дуже любила, дитино. Вона тобі всю душу віддати готова була. Вона за тебе до Мари подалася, а то є найбільший та найщедріший дарунок, котрий матір дати може. Хто посміє на твоє життя зазіхнути тепер — Марою скараний буде, але дурні хлопи того не розуміють.

Світозара ковтнула, проте очікувані Доляною сльози з її очей так і не пролилися.

— Бідолашна ти моя сиріточка, — Доляна пригорнула її до грудей, сама сльозами вмиваючись. — Що за випробування на твою долю боги обрали?

Світозара залишалася натягнутою мов тятива лука і продовжувала мовчати, мовби її там зовсім не було.

Ясногор покликав Велестана до Престольної, щойно вони ступили до Ватерданських палат, і зачинив двері. Савло якраз говорив щось до Доброслава, котрий стояв біля вікна, але той мовчав.

Ясногор поглянув на хроніста, зібрався з думками, а тоді врешті мовив:

 — Облиш його, невже не бачиш?

Савло звів кошлаті сиві брови:

— Що ти кажеш, царевичу?

— Так, що ти кажеш? — повторив Велестан. — Батьку?

 — На стрімчакові з ним щось трапилося. Щось, чого нам не збагнути і не зрозуміти, — Ясногор присів на лаву під стіною, поряд з Доброславом.

Цар сидів на краєчку лави і задумливо водив долонею по домотканій кольоровій веретці, котрою та була застелена.

— Батьку, поганці на узбережжі, на землях Безіменного. Що маємо робити? — Велестан відмахнувся від Ясногорових слів, наче від мушки надоїдливої, і підійшов до Доброслава. — Поганці у Загарді, а там наша Зореслава, мусимо йти на поміч. Батьку?

— Скоро мати прийде, час вечері вже, — так само спокійно та задумливо промовив Доброслав.

— Матір? Батьку, нема матері вже, до Мари подалася й не вернеться, —  З кожним Доброславовим словом очі Велестана розширювалися од жаху. — Батьку?!

Ясногор відчув як у грудях ще дужче кригою сковує, але часу на розпач знав, що не має:

— Древан виставить оборону на кордонах Півдня, але того буде замало. Потрібно відіслати частину війська до Безіменного. Так, як колись батько з Вольгою вже робили.

— Ти сам керувати вирішив? — скипів Велестан. — Що собі надумав, га?