Розділ 23

Князівство Безіменне

Велезар пильним поглядом провів ватагу палатних і коли вони сховалися за черговим серпантином обернувся до своїх хлопів. Саме тоді помітив як на нього дивився Танас.

— Що? — запитав відчуваючи, що відповідь йому вкрай не сподобається.

— Не думаєш, чим це скінчитися може так і не почавшись? — питанням на питання відповів Танас, відходячи до коня, що був прив’язаний біля берестового перелазу під фортифікаційною стіною.

— Я не просив твоєї поради, — Велезар  теж підійшов до свого коня, залишаючи решту хлопів біля сходів палат.

— На щастя чи на жаль, як коли, маю привілей називатися твоїм другом, а отже маю цілковите право роздавати тобі поради навіть тоді, коли ти їх начебто не потребуєш, — мовив Танас. — Скоро важкий бій і сподіваюся, ти обернеш свої емоції на нього. Там вони вагоміші.

— Ти знаєш мене все життя, Танасе, — після короткої мовчанки мовив Велезар. — Чи робив я коли необдумані вчинки собі чи комусь на лихо?

Танас примружив льодовито-блакитні очі, погладжуючи рідку борідку, а тоді всміхнувся:

 — Все в житті вперше буває.

Зореслава почувалася на диво спокійною та виваженою. Їдучи попереду воза з княгинею та її кімнатними дівками, спиною відчувала їхні їдкі колючі погляди, чула активні перешіптування і була впевнена — насмішки. Проте чогось те все стало несуттєвим, наче кинуте багно, котре не долітає до адресата, але завжди бруднить винуватця. Зореслава була впевнена, що не зробила щось не гідне філофейської царівни, а от нареченої княжича — стало геть байдуже.

Примружуючи прозорі смарагдові очі, Зореслава знову й знову згадувала мить, коли Велезар подав їй упряж коня й підморгнув всміхаючись. Найсвіжіший спогад про нього ще був таким чистим та чітким і на диво солодким. Вона зітхнула й сама собі ледь кивнула головою — знала, що все, що матиме, це кілька спогадів, не більше.

Зореслава ніколи не була романтичною мрійницею, як Світозара. Ніколи не малювала в голові ідеального нареченого і вічне кохання. Завжди знала, що заміж вийде за того, кого вибере батько, що шануватиме та поважатиме свого чоловіка і ніколи не скривдить своїм словом чи ділом, бо то її обов’язок. Як і кожній дівчині, котра жила на цій землі, Зореславі хотілося стати комусь єдиною й коханою, але знала вона, що справжнє призначення має геть не в тому.

Коли просила щастя для себе у Загарді біля дерев’яного ідола богині, десь на рівні внутрішнього відчуття Зореслава усвідомлювала, що просила того, чого ніколи матиме. Світозара б до останнього йшла, але бажане б отримала, вона — ні за що.

— То може ти не розважлива та мудра, а просто боягузлива дурепа? — раптом подумки спитала себе, але відповіді так і не отримала.

На нічліг зупинилися вже далеченько від Загарду. Звивиста дорога вела вглиб земель, подалі від узбережжя і трохи ближче до Філофеї. Табір розбили у вузькій лісосмузі і палатні одразу ж взялися хто за що. Кілька чоловіків, що були у ватазі за охоронців, пішли шукати хмиз для багаття, а жінки почали розкладати казани й готувати вечерю.

Зореслава роздивлялася навкруги і прислухалася до моторошного шепоту майже оголених дерев. Листя з золотого вже перетворювалося на брунатно-багряне і повільно облітало додолу.

— Чи не здається тобі, що місце обрали не надто вигідне? — врешті запитала тихенько Руту.

Дівчина поглянула навколо, а тоді стиснула плечами:

— Що можу сказати?! Так князь обрав, маємо коритись.

— Але ж як стемніє, вогні багаття будуть виднітися аж до узбережжя, а отже їх поганці побачити можуть, — Зореслава обхопила себе за тендітні плечі відчуваючи, що мерзне.

Рута нічого не відповіла, мовчки зітхнула і подалася до жінок біля казанів. Перевіряла, чи готова юшка до вечері.

Зореслава ж вирішила, що мовчати не буде і підійшла до Радила. Чоловік сидів на своєму троні, котрий служки взяли з палат на воза, і зацікавлено дивився, як чоловіки намагалися викресати вогонь для багаття.

— Князю, чи можу запитати? — Зореслава шанобливо схилила голову.

— Питай, царівно, — гордовито випростуючи спину кивнув Радило.

— Так, нам ще далеко до місця призначення, і так, тобі, царівно, доведеться потерпіти, — швидко мовила Медорада, роздратовано поправляючи своє покривало.

— Я не про те питати хочу. Мене не цікавить, коли ми дістанемось до місця призначення, мене цікавить, чи правильне місце для ночівлі обрали, бо з узбережжя багаття буде мов на долоні, — спокійно відповіла Зореслава.

— Сумніваєшся у рішенні князя? Невже цар Доброслав власноруч своїм дочкам стільки волі дав, чи вони геть мізків не мають і теліпають язиком аби-що? — крізь зуби прошипіла Медорада.

— Нема чого журитися, царівно. Ти в безпеці, мов у богів за пазухою схована. Тебе сам князь Радило Звитяжний захищає, — самовдоволено відповів Радило, накриваючи руку Медоради своєю. Не бажав, аби княгиня й далі плювалася отрутою.

— Нехай так, княже, — Зореслава знову вклонилася і подалася назад до дерева, де був її кінь прив’язаний.

А скоро й Рута з дерев’яною мискою юшки нагодилася. Та не могла Зореслава змусити себе проковтнути й разу, бо в горлі наче клубок якийсь стояв і руки чомусь тремтіли.

Вітер крижаний повіяв, наче з морозом, защипав обличчя та руки, аж до серця дістався. То був осінній вітер морського прибою. Зорі на небі густим хмарним покривалом заволокло: сірим та непрозорим, мовби от-от сніжком присипати мало. За стінами Загарду було тепліше, а на оборонній стіні від холоду сховатись було ніде. Велезар кліпнув очима, вдивляючись у морську темінь, а тоді обернувся до Танаса, котрий стояв поряд з ним.

— Браю? — Танас опустив долоню на його плече.

— Почалося, — прошепотів Велезар і в очах його зблиснули крихітні вогники, котрі майоріли на узбережжі.

 — Разом і до кінця, — ковтнув Танас, дивлячись як на очах вогники блискавично збільшуються й рухаються швидше і швидше.