Розділ 22

Світоградська левада

Яртур не міг зосередитися на тому, що мало статися на стрімчакові, бо думки вертілися навколо того, що відбулося напередодні у Валичі.

Коли ватерданський гонець сповістив про вирок жерців, всі, хто був у Головному залі, а були там хоромні й господарі, бо настав час вечері, зойкнули. Кожен сприйняв новину по-своєму, але прийняли її всі, навіть Добромила. Вона підійшла до Славіра, шукаючи підтримки, але чоловік відсахнувся від неї, мовби від заразної, і те не сховалося від очей хоромних та навіть гонця.

Яртур зробив все, аби відвернути чоловікову увагу від інциденту, але був упевнений, що царю донесуть.

Славір не розлучався з кухолем медовухи, котрий весь час поповнювали служки, і по закінченні вечері ледве звівся на ноги. Коли прибрали під стіни столи і хоромні розійшлися на нічліг, Добромила спробувала заговорити до нього, але Славір знову грубо відштовхнув її від себе. Яртур не встрявав, стояв осторонь і спостерігав, не знаючи, як виправити ситуацію. Коли Добромила пішла до своєї світлиці, врешті спробував напоумити брата, але наткнувся лиш на лють та ненависть в його очах.

— Вона дочка царя, ти не маєш права так з нею поводитися, — нагадав йому Яртур.

— Вона моя жінка і я буду поводитися з нею так, як заслужила, — п’яно забелькотів Славір.

— Схаменися, доки не пізно! Ватерданський гонець донесе Доброславу, — Яртур теж підвищив голос.

— І що мені зробить цар? Що? Забере свою зіпсуту дочку? Нехай забирає хоч сьогодні. Чи може тут справа в іншому? Може ти її хочеш? — Славір хижо розсміявся. — Бери задарма! Дарую! Мені вона все одно не потрібна!

Досі мороз поза шкірою йшов у Яртура від тих слів. Він дивився то на Славіра, котрий їхав поруч, то на Добромилу, котра їхала у возі позаду, і розумів, що після вчорашнього, спокійного життя у Валичі вже не буде.

Ардагаст їхав до Священного провалля в супроводі Вадимира та ще трьох воїнів, то була вся челядь, котру взяв з собою. Він не любив брати велику ватагу до сусідніх з Заскалем поселень, а на таку далеку відстань й тим паче. Тай рухалися в п’ятьох вони набагато швидше.

Ардагаст спостерігав за іншими намісниками кутиком бокового зору, але й того вистачило, аби зрозуміти настрій кожного. Брати з заходу мали якусь суперечку і воно було не дивно: Славір славився своїм запальним характером, а Яртур холодною головою, коли серйозного стосувалося. Обидва мовчали, мовби чужі. Намісник Вольга та його син, навпаки, про щось тихенько перемовлялися, їдучи на конях поряд. Жінки Вольгової не було. Ардагаст здивувався чого, бо ж на такому дійстві мали бути присутні геть усі важливі для царства особи та й простий люд теж. Жертвоприношення царської дочки не часто проводилося жерцями, якими б кровожерливими ті не були. Кого точно не сподівався побачити на леваді, то це вдову південного намісника, але Оримира була, їхала у возі разом з старшою дочкою. Ардагаст не розумів, нащо цар взагалі тримає на троні ту язикату підлу бабу, якщо є розумний, сильний та шанований південним людом Древан. Та по правді Ардагаст мало котрі Доброславові вчинки розумів.

І ось показалося Священне провалля. Ардагаст всміхнувся в свої акуратні короткі вуса. Дивно ж-бо прославляти нових богів на місці, котре було сакральним для тих, кого нині звали просто Забутими.

— Здається мені, що тут не все так, як Доброслав виставити на людське око хоче, — стискаючи упряж свого коня, нахилився до нього Вадимир.

— Ти про що? — Ардагаст озирнувся, чи ніхто не підслуховує, але процесія була трохи попереду. Півничани закривали ряди іменитих, позаду пішки йшли лиш селяни.

— Гонці рознесли звістку, що на Філофею насувається велике лихо, жерці передали наказ богів і ми всі їдемо його виконувати. Але в мене, наміснику, інша думка, — Вадимир всміхнувся. — Лиха ще нема, а вони вже жертвоприношення, котрого літ п’ятдесят у Філофеї не було, приносять. Та не аби кого, а саму царівну…

Ардагаст всміхнувся. Знав про що друг каже, бо й сам те давно зрозумів.

— Це наш цар так лиш єдиний гріх, котрий сотворив, спокутувати може — розбиту плиту на стрімчакові, — в голосі Вадимира звучали єхидство та задоволення. — Сльози істинних богів не на землю капають!

— Тихше, друже! Тихше, — всміхнувся Ардагаст. — Нумо наздоганяти, бо відстали.

Вольга не йняв віри, що Доброслав погодився на жертвоприношення своєї улюблениці. Хотів поговорити з ним, перемовитися хоч словечком, але цар дав зрозуміти, що не розмовлятиме ні про що і ні з ким.

Стиха балакаючи з Честиславом про те, що має статися на стрімчакові, Вольга згадував, коли про людське жертвоприношення чув востаннє. То було літ п’ятдесят тому і він був настільки малим, що дізнався про нього від старої няньки лиш за кільканадцять років потому. Тоді була страшна посуха і на врожай надію вже втратили. Люди не знали чим зарадити біді і розуміли, що без урожаю зиму не переживуть. Жерці звернулися у своїх благаннях до богів і за три опівночі оголосили, що боги за допомогу жадають людської крівці. Довго велися розмови між найшанованішими чоловіками Філофеї і зрештою один з намісників згодився віддати богам свою найстаршу дочку.

Як саме відбувся обряд, Вольга не знав, бо не пам’ятала нянька: чи то дівчину скинули в Синє море, чи то вона стрибнула з чубка стрімчака у Священне провалля.

 — Батьку, як думаєш, відбудеться жертвоприношення? — спитав Честислав, поглядаючи на Доброслава. На відміну від Вольги, син був вихований у найтрадиційніших основах віри пантеону. Їхнє бажання для нього було більше аніж законом. І саме тому чоловік не розумів Доброславого настрою та й настрою батька теж. Вважав, що більшої честі для смертних не існує.

— Не знаю, — Вольга вчасно обірвав себе, не даючи зірватися з вуст такому, чого ніхто не мав почути, навіть рідний син.

Доброслав так і не зустрівся з Світозарою після того, як оголосив їй вирок жерців. Спочатку переконував сам себе, що не готовий поговорити, потім, що надто заклопотаний підготовкою, а тоді усвідомив, що боїться з нею бачитися. Боїться, що не витримає і відішле в світ заочі, а далі що буде. Проте Доброслав був царської крові, крові занадто могутніх правителів, котрі йшли на не менші жертви задля миру та спокою Філофеї. Він не міг порушити прадавні закони.