Розділ 21

Південь

Ясногор зробив на поминальній вечері все, що вимагав від нього обов'язок представника царя. Виголошував промову над накритим столом, підтримував вдову-намісницю та її дочок, приєднувався до розмов про Драговита й згадував моменти з життя, коли вони перетиналися. Ніде правди діти, Драговит дійсно був непоганою людиною, хоч і слабкодухим для намісника такої великої території та ще й на межі з чужими землями.

— Чи чути що від царівни Зореслави? — запитав Вольга, котрий сидів по праву руку од Ясногора та сьорбав зі свого дерев'яного кухля медовуху.

— Нічого не знатимемо аж поки не вернеться вона з Загарду. Сам можу сказати, що князь Радило та княжич Новояр — люди гідні та вірні слову честі. Принаймні я знаю їх з такого боку.

Вольга задумливо почухав свою густу сріблясту бороду.

— Бачу, щось маєш на думці, то кажи, наміснику. Батько тебе вкрай шанує і я шаную не менше. Якщо хочеш що розповісти — розповідай, — Ясногор нахилився до нього всім тілом.

— Колись давно випало мені обороняти південні землі разом з Драговитом від поганців. Князь Радило був першою обороною, а ми другою. Цар Доброслав дав нам наказ дістатися загардського узбережжя та стати на поміч князю… От тоді не видався він мені людиною честі, царевичу. Сили були на залишку, поганцями кишіло, мов на собаці блохами, і в якусь мить видалось мені, що він ладен здатися, пропустити їх на філофейські землі, аби лиш його облишили, — тихим хрипким голосом вів розповідь Вольга.

Ясногор спохмурнів і його густі темні брови зійшлися на переніссі.

— Але то так давно було. Пам'ять моя не свіжа і вже може уявне за дійсне видавати. Може не так все й було, як зараз згадую, — Вольга всміхнувся та кивнув на кухоль. — Випиймо, царевичу за те, аби душа Драговита віднайшла дорогу до домівки пращурів і сьогодні вже смакувала за столом разом з ними.

— Випиймо! — кивнув Ясногор.

Люд за столами побачивши жест царевича і собі зробив те саме.

Коли вечеря скінчилася, Оримира звелася на ноги і підійшла до товстої воскової свічки, котра горіла в центрі столу, встромлена у круглу хлібину. Взявши хлібину в руки дійшла до порогу Головного залу й голосно мовила:

— Душе, Драговите, ми відпускаємо тебе з цієї землі до пращурів та на служіння богам!

Наступної миті вона дмухнула і жваве полум’я згасло, залишаючи після себе лиш тоненьку цівку диму.

Люд підходив до Оримири та Сіяни, котра встала поруч з нею, і виголошуючи прощальні слова підтримки розходився.

Ясногор підійшов до них останнім:

— Маєте бути мужніми і сильними.

— Дякуємо, — повторили обидві одночасно.

— У вас є сім полуднів жалоби, а далі батько вирішить, хто очолить намісництво, — Ясногор зітхнув, бо не хотілося переходити до тієї розмови в перший вечір.

— Я хотіла б це обговорити, — Оримира стиснула руку Сіяни, мовби виставляючи її на показ. — Царевичу, зі всією повагою скажу, що кращого намісника, аніж ви, боги б нам не послали…

— Я чув, що Древана люд хвалить, воїни хвалять, та й я сам про нього думки лиш найкращої, — м'яко обірвав її Ясногор.

— Воно то так, — Оримира не здавалася. — Кращого помічника й годі шукати…

— А зятя? — Ясногор примружив свої блискучі очі.

— І зятя теж, — Оримира чи не вперше запнулася, підбираючи потрібні слова, — але не для Сіяни. Він вдівець і…

— Чи то вирок? — Ясногор хотів, аби жінка сама себе заплутала і врешті видала все, що думала насправді.

— В мене не одна дочка. Древан може обрати ту, котра буде йому до смаку. Проте ти, царевичу… О! Чим же тобі Сіяна не вгодила? Глянь! — Оримира вдалася до найвдалішої, на її думку, позиції, суто жіночої — сліз.

— Сіяна вродлива і я ніколи не казав протилежного. Будь-який чоловік матиме за щастя назвати її своєю, але ти маєш зрозуміти врешті, наміснице, — враз його обличчя спохмурніло до непізнаванності, —що твоя дочка не товар. Жодна з них — не товар! Тому припини її продавати найбагатшому купцеві. Моє серце до неї не лежить.

Сіяна опустила голову, намагаючись стримати потік рясних гарячих сліз.

— Сіяно, прости, що так грубо, але іншої мови твоя матір не розуміє. Ти ще зустрінеш свою долю, та то не я буду. Якщо маєш до мене добрі почуття — відпусти і дозволь свою долю шукати, — м’яко та лагідно звернувся до неї Ясногор. — А тепер мені час. Все, що мав, я вам сказав, всім, чим міг — допоміг.

— Ти вагомий голос у царстві маєш, царевичу, і то заслужено, — схилила голову Оримира, — та є ще той, хто вище тебе буде.

Зрозумів Ясногор що Доброслава жінка мала на увазі, але нічого не відповів.

Почувся десь у сінях крик і всі троє прислухалися. На порозі показався захеканий гонець. Побачивши Ясногора втішено видихнув.

— Подайте кухоль води, — скомандувала Оримира до хоромних дівок, що якраз ввійшли столи прибирати.

— Термінові новини з Ватердану, царевичу. Як добре, що встиг тебе тут застати, — перевів подих хлоп. Воду не пив, намагався якнайшвидше все переповісти. — Цар повернувся зі Світоградської левади. Жерці сказали, що маємо на стрімчакові завтра на заході сонця віддати богам царівну Світозару, бо згине все Філофейське царство.

Мов окропом обілляли Ясногора в ту мить. Аж пополотнів увесь від почутого:

— Що?

— Така воля богів і цар її приймає, — налякано додав гонець.

Мовчки їхали Древан та Веселана всю дорогу до Степця. Обоє змучені були, стомлені й якісь, мовби самі не свої. В нього всередині все тремтіло, коли згадував, як Веселана меча в розбійника встромила. В неї навпаки все затерпло від згадки, як розбійник стискав Древанову шию, вдавлюючи його в холодну вогку землю.

— Мусимо… — він замовк, не знаючи, як продовжити далі.

— Ні, — Веселана мотнула головою. — Не треба нікому знати, про те, що сталося.

— Думаєш, Оримира покарає мене за те, що тебе не догледів? — Древан знав відповідь на питання, але все ж поставив його.