Розділ 20

Схід

Славіром трусило, наче вогневиця била. Стояв на торжку, вдивляючись у синюшне обличчя дівчини, котру принесли з лісу лісники кілька хвилин тому. Дивився на ту, котру кохав скільки себе пам’ятав і не вірив, що наяву все, а не нічний кошмар, котрий сама Мара насилала. Яртур стояв поруч з ним, але заговорити навіть не намагався.

Славір озирнувся до нього, а тоді скосив погляд до дерев’яних східців, по котрим на торжок з хоромів спускалася Добромила у супроводі своїх дівчат.

— Що вона тут робить? — прошипів до Яртура.

— Ніжана була кімнатною дівкою намісниці, нічого дивного в тому, що та сама вийшла на торжок. А от тобі вартує бути обачнішим, — відрізав Яртур, — зі своїми емоціями.

— Не вчи мене! Ти нічого не знаєш, — Славір аж зуби зціпив.

— Помиляєшся, — Яртур залишався незворушно-спокійним. — Славіре, ти намісник і не варто забувати, кому тим завдячуєш. Ніжану не вернеш, тому про своє думай.

Заходили жовна на Славірових вилицях, вуста зблідли, мов знекровлені, очі потемніли від гніву.

— Я твоєї поради не просив, — гаркнув, а тоді розвернувся і подався до хоромів.

На східцях зустрівся поглядом з Добомилою, але навіть їй не усміхнувся. Ба більше, раптом таку чорну ненависть відчув до неї, що в роті аж присмак жовчі відчувся.

— Славіре, нам побалакати би, — промовила м’яко вона.

— Ніколи мені. До Верни їду. Вже до полудня, — відрізав і зник за дверима сіней.

Добромила ковтнула гіркий клубок в горлі і підійшла до тіла Ніжани, що лежало на домотканому рядні.

— Сердешна наша! — промовила сумно. — Не мала ані родини, ані опікунів, але люд Валича їй рідня. Спорядимо процесію як належне і проведемо Ніжану до її останньої домівки сьогодні на заході сонця.

Люд, котрий був на торжку, схвально загудів.

Добромила кивнула служкам забрати тіло Ніжани та підготувати до проводів, а тоді повернулася до своїх дівчат. Жодна навіть слова не казала.

— Може знаєте, що цій біді передувало? — спитала Добромила, пильно до кожної придивляючись. — Може ділилася чим Ніжана, може бачив хто щось, чи чув?

Дівчата захитали головами.

— Не шукай правди, наміснице, — до них підійшов Яртур. — Ти її вже не знайдеш. Що мала Ніжана на думці, коли лихо коїла, лиш вона та боги знають, але вже нам того не скажуть.

Добромила ствердно кивнула:

— Певне ти вірно кажеш. Я просто не можу змиритися з цим. Не розумію, чого так…

— Облиш! Дай її душі спокій, бо Ніжана того хотіла. Оце ми знаємо напевно, — на мить замовк Яртур, мовби щось ще зважував, але більше ні слова не додавши пішов.

Південь

Древан відчув, що на підсвіченому лише холодним зоряним сяйвом тракті вони не самі майже одразу, як шум прибою за плечами стих. Кінь напружено пригнув вуха, а в грудях неприємно засмоктало. За себе страху не мав, боявся, аби з Веселаною лиха не сталося —головою ж відповідав за неї. Ні, не перед Оримирою відповідав, а перед Драговитом. Вже й пошкодував, що хлопів відправив вперед, вже й пошкодував, що взяв її з собою, але змінити нічого не міг.

— Слухай мене, дівчинко, і слухай уважно, — мовив спокійно. — Ти ж мені довіряєш? Знаю, що довіряєш і знаю, що ти найхоробріша зі всіх дівчат, котрих я знаю. Настав час це показати.

— Ми не самі? — тонкі пальці, котрі стискали краї Древанової шерстяної мантії, затремтіли, але голос Веселани звучав рівно. — Розбійники.

— І я не знаю, скільки їх, а отже не можу розрахувати свої сили. Мусиш допомогти, аби ми додому живими дісталися, — намагаючись зберігати спокій у голосі, відповів.

— Дай мені свій тесак, — Веселана видихнула. Бачачи його вагання швидко додала. — Древане, ти мені теж довіряти маєш, інакше нічого в нас не вийде.

Ще мить Древан вагався, а тоді обережно витягнув з вузької кишеньки всередині чобота тонкий тесак та вклав його в пальці Веселани.

Раптом десь скрикнула якась нічна птаха. Веселана зойкнула і розслабилася, не вбачаючи в тому небезпеки, але дарма. За кілька секунд подібний звук пролунав з іншого боку. Війнув колючий вітер і в ніздрі Древана вдарив запах медовухи, попелу та людського поту.

Рвучко витягаючи свого меча, Древан рубонув повітря перед собою. Дебела тінь, що наче з під землі виринула, схопила коня за вуздечку. Тварина встала на диби, але Древан втримав їх з Веселаною в сідлі. Знову рубанув мечем, вправно перекидаючи його з однієї руки в іншу.

— Лиш відчуєш щось поруч з собою — рубай! Не дозволяй наблизитися. Зрозуміла? — вигукнув. — А тепер скачи до Степця і не озирайся.

Веселана кивнула, намагаючись заспокоїти тремтіння по всьому тілу, але Древан того жесту не побачив. Він блискавично скочив з коня у траву, вдаряючи по дужому крупу. Кінь рвонувся вперед, знову стаючи на диби. Веселана зрозуміла, що тепер все залежить лише від неї. Схопивши упряж, вона розвернула коня назад до прогалини, де був Древан. Його обступили чотири тіні у вовняних кожухах якось болотного кольору. При місячному світлі їх не можливо було відрізнити від густої степової трави.

Древан вправно володів мечем і одного з розбійників вже рубанув по плечу. Той гепнувся на тракт і стогнав та лаявся. Три інших нападали з однаковим проміжком часу, даючи відпочити товаришам, але не Древану. Веселана знала, що дворучний меч сам по собі важкий, а отже навіть міняючи руку, як то вмів Древан, м’язи скоро ослабнуть і стане важче відбиватися. Те ж саме розуміли й розбійники.

Змахнувши мечем над головою і перекинувши його в праву руку Древан рубонув ще одного з розбійників навхрест по грудях і той звалився на землю, мов мішок з борошном. За ним слідом відійшов ще один — затискаючи долонею закривавлений бік, кинувся бігти з тракту вглиб нічного степу. Залишився дебелий хлоп зростом під молодого дуба та з м’язистими мов у тура плечами. Він закричав щось на майже не зрозумілій говірці і кинувся на Древана голіруч, намагаючись вибити меч.