Розділ 19

Захід

Холод до кісток пробирав, так і викручував руки й ноги, але вона знала, що скоро все скінчиться. Залишалося зовсім трішки.

Втягуючи в себе колюче повітря, Ніжана озирнулася, але нікого позаду не було.

Душа надіялася, що помітивши, що її немає в хоромах, Славір кинеться на пошуки, але розум стверджував, що він цього не зробить. Яких би сильних почуттів не мав до неї, проти Добромили, а отже царя, нізащо не піде.

Після того, як у його світлиці Ніжана побачила Яртура, зломлена відчаєм не надала значення тому, як він там опинився. А вночі, лежачи без сну, раптом задумалася. Розуміння прийшло раптово і занадто вже болюче. Яртур був у світлиці Славіра тому, що той його попросив. Славір хотів, аби Ніжана видала себе, бо так було зручно для нього. Він хотів поставити крапку в їхній історії, але сам не наважувався, тому за нього це зробив Яртур.

Ні, сам Яртур не сказав їй жодного слова, шляхетно дозволив піти не озираючись, але для Ніжани то було кінцем. Після такого вороття до таємних стосунків зі Славіром просто не могло бути.

— Вночі мороз буде, — чогось подумалося.

Ніжана знову озирнулася, але Валич був позаду, як і її життя.

Звечоріло. Лісовий тракт, по котрому так безпечно йшла, став похмурим та тьмяним, а дерева витягнулися довгими крючкуватими тінями. Десь запирхали над головою нічні птахи в пошуках здобичі, десь завили вовки, десь затріскотіли білки. Настала пора, коли кожен поспішав до своєї затишної домівки, до багаття в жаровні, до ароматної юшки та теплих родинних розмов. Ніжана немала з перерахованого геть нічого — ні родини, ні батьків ні затишку.

Врешті діставши з полотняної торби конопляну мотузку, вона підійшла до одного з крислатих дерев та досить спритно вилізла по стовбуру до першої товстої гілки. Руки затремтіли, а з великих темних очей полилися сльози. Стерши їх тильним боком долоні Ніжана скрутила зашморг і мить вагаючись закинула його собі на шию. В грудях стиснуло, а тоді відпустило.

— Маро, прийми в свої хороми, але не на гостину, а на вічну службу, — з тими словами дівчина стрибнула вниз.

Князівство Безіменне

Зореслава з цікавістю спостерігала за тим, як кімнатні дівки спритно крутили строкаті  невеликі ляльки-мотанки та співали коротких пісень, схожих на філофейські веснянки. Подібного обряду вона ще ніколи не бачила, тому все хотіла запам’ятати та розповісти Світозарі, коли до Ватердану вернеться. Зраділа в душі, що хоч щось для себе в непривітному та холодному Загарді знайшла.

— Тримай, царівно, й собі спробуй, — запропонувала Осока.

Світозара взяла до рук ляльку й простежила за пальцями служниці. Повторювати за Осокою не склало труднощів і за кілька хвилин вона вже мотала ляльку сама.

Думки крутилися навколо повернення до Ватердану. Залишалося лише кілька днів до завершення її десятини, а Зореслава не знала, що розповість Доброславу: прийом Радилом не відповідав батьковим очікуванням, Медорада не зробила нічого, що могло б порадувати Милоліку, з нареченим Зореслава не обмовилася жодним словом і гадки не мала, що він за людина. І навіть її єдиний друг, чи принаймні той, кого вона щиро вважала другом, не поцікавився як вона й навіть не усміхнувся в ті кілька разів, коли вони бачилися в Головному залі. Так, Велезар розчарував чи не найбільше.

Ввечері, коли на оглядових баштах загоряться вогні, віднесемо ці мотанки до капища богині Лади, — схилилася до неї Рута. — Коли покладеш свою до підніжжя боввану, проси у доброї богині того, чого твоє серце бажає. Кажуть, що в прийдешню ніч все, що попросиш у Лади — здійсниться.

Зореслава на те лиш всміхнулася.

Проте коли йшла вистеленою морськими кругляками стежкою попри торжок до ряду дерев’яних бовванів, що височіли перед палатами, слова Рути вже не здавалися дитячими казками.

Навколо все було так затишно, так традиційно і так велично. Яскраво палахкотіли багаття у обкладених каменем ідеально рівних колах, відкидаючи іскри в темне, вже зоряне небо. Пахло дровами, опалим листям та вологою землею. Голоси дівчат, що виспівували обрядові пісні зливалися в дзвінкий приємний гул, котрий заколисував та розморював.

Кутаючись у теплу шерстяну накидку, Зореслава відчувала, що пальці дубіють і кінчик носа перетворюється на шматочок льоду. Злегка озираючись навкруги, вона побачила як дорогою-серпантином до торжка наближаються декілька вершників на дужих конях. Велезарового коня впізнала одразу, адже він увесь час був на очах, коли до Загарду їхали. Поряд з ним їхав Новояр.

Обидва княжичі стрибнули на гладкі кругляки та порівнявшись з жіночою процесією схилилися у ввічливому поклоні. Саме тоді Зореслава вперше побачила Новояра так близько.

— Матінко-княгине, — Новояр повернувся до Зореслави. — Моя наречена.

Зореслава схилилася в одному зі своїх найграційніших поклонів і м’яко всміхнулася. Він тієї усмішки навіть на торжку посвітлішало, але Новояр на те ніяк не відреагував.

— Княгине! Царівно, — Велезар поглянув на Зореславу і вперше по приїзді їй злегка всміхнувся.

— Браю, — Зореслава врешті вимовила те дивне для неї слово цілковито розуміючи його суть.

Обличчя Велезара спохмурніло, але лиш на мить.

— Князь очікує на новини з узбережжя, не варто примушувати його чекати ще довше, — Медорада кивнула служницям йти вперед. — Царівно, ходімо.

Зореслава подалася слідом за Медорадою.

Опускаючи свою мотанку до дерев’яних босих стоп Лади, Зореслава мить вагалася, а тоді подумки попрохала:

— Здійсни материне прохання: аби я, як і вона, щастя в житті знайшла.

Північ

Все, що шукаєш — знайдеш Ардагасте, все що твоє — ніхто інший не отримає, а що тобі не належить — твоїм ніколи не буде, — голос її був м’яким та ніжним, наче дзюркотання струмочка навесні, а сама жінка, котра дивилася на нього прозорими синіми очима, була примарою, не інакше, вся з золотисто-білого світла зіткана.  — Твоя доля написана в літописі життя задовго до того, як ти ступив на цю землю і ні ти, ні хто інший не в змозі її змінити. Твоя доля — в очах бурштинових. То життя твоє і твоя загибель.