Розділ 18

Князівство Безіменне

Кілька днів лив дощ. Спочатку пустилася мрячка, тому князівське полювання перенесли на полудень, але до вечора та мрячка перетворилася на зливу. Стало зрозуміло, що ніякого полювання у найближчі дні вже не буде і Зореслава з полегшенням видихнула, але то було не надовго.

Після сказаних вночі Рутою слів, Зореслава розуміла, що спокою у Загарді не матиме. Немала ні порадника, ні навіть друга, аби поговорити та вилити свої переживання. Питала подумки, як би підказав поводитися в такій ситуації Доброслав і відчувала — казав би тримати вуха відкритими, а вуста стуленими.

На п’ятий день по прибутті до Безіменного Осока постукала в її світлицю, де Зореслава безцільно сиділа біля вікна, та передала, що Медорада запросила її до Вишивальної. Зореслава не довго думаючи подалася вервечкою напівтемних коридорів слідом за дівчиною. Намагалася уявити, що ж її там чекає та якою постане з нею княгиня. За увесь час по прибутті з Філофеї вона жодним словом не обмовилася з Новояром і навіть не бачила його. Медорада розмовами теж не обдаровувала. Чогось згадалися слова матері про те, що княгиня мала її навчати всьому, що має вміти та знати наступна правителька Безіменного. Аж всміхнулася гірко сама собі з того Зореслава — судячи з її відношення до Зореслави, нічого Медорада навіть не збиралася.

Врешті Осока спинилася перед дерев’яними дверима, двічі вдарила по ним кулачком, і відчинивши, присіла в поклоні:

— Княгине, царівна тут.

Зореслава ступила до Вишивальної з легким поклоном і начепила на обличчя звичну приязність. Раніше вдавати їй нічого не доводилося, бо Зореслава була такою від природи, але з княгинею чогось щирих емоцій не хотілося.

— Погода нас не радує, але що поробиш, вже лист жовтіє, тепла не чекай аж до весни, — промовила Медорада і врешті відкрито оглянула Зореславу з ніг до голови.

Зореслава відмітила, що навіть у Вишивальній з кількома кімнатними дівками, вона не знімала своє покривало з обличчя.

— Так, дощі рясні, але для землі то добре, бо матимемо наступний урожай щедрим, — відповіла Зореслава не розуміючи, чи їй можна присісти, чи залишатися стояти, доки Медорада не запросить.

— Ти знаєшся на цьому? — Медорада вирівняла й без того рівну спину. — А ще чула, грамоту знаєш, отже писемна?

— Всі діти царя Доброслава знають грамоту й вміють писати, — Зореслава глянула на низенький м’який триніг біля самої жаровні. — Чи можу присісти, княгине? Я ще загардських звичаїв та обрядів не знаю, але вчитимусь як слід.

Медорада кивнула на триніг і продовжила:

— А у Філофеї як? Як вшановують царицю?

— Цариця Милоліка не вважає за потрібне зайві почесті, якщо не якесь велике свято, — чесно відповіла Зореслава споглядаючи, як вправно вишивають дівчата-служниці. — Цікавий візерунок. Я такого ще не бачила.

— Подобається? — Медорада глянула на шмат полотна, над котрим схилилися дівчата. — Не питатиму, чи вмієш сама. Бачу вже, що все вмієш.

Презирство в голосі княгиня навіть не приховувала. Зореслава змовчала й на те.

— Новояра немає в Загарді. Поїхав у важливих справах до прибережного поселення, повернеться щонайменше за три дні. Аби ти не думала, що він навіть побачити тебе не хоче, — різко змінила розмову Медорада.

Зореслава знову змовчала, бо розуміла, як безглуздо буде доводити, що вона не думала такого.

— Бачу, цар Доброслав подарував нам не просто царівну, а окрасу всього царського вінця, — Медорада підійнялася. — Ти будеш гідною матір’ю наступних князів Безіменного. Безіменного, а не Філофейського намісництва. Щось голова паморочиться, піду до світлиці.

Зореслава чемно схилила голову, але з тринога не підійнялася.

 — Сподобався візерунок, кажеш? Дівки навчать. Завтра приходь, ми робитимемо мотанки до свята Ляльника. Тобі сподобається і почуєш багато цікавого, — на порозі Медорада озирнулася. — Все, що знати хочеш, питай у Осоки.

Південь

Сонце вже збиралося на спочинок. Повільно золотило околиці м’яким теплим світлом. Розливало медове сяйво на верхівки охайних напівземляних будиночків південців. Відбивалося  у слюдяних віконцях степецьких хоромів, під котрими на торжку вже зібралося повно народу.

Як Оримира і передрікала, приїхали зі всіх куточків Філофеї чимало воїнів, з котрими ходив у бої Драговит, чимало рідні з’їхалося, чимало простого люду, прибули намісники Заходу та Сходу, та старости майже всіх південних поселень.

Останнім зі свого коня спішився Ясногор та повільною ходою підійшов до кам’яної тумби в центрі торжка, на котрій лежало тіло Драговита. Опустивши руку на ефес меча покійного, Ясногор подумки попрощався, а тоді опустив йому на груди округлу срібну брошку з обрисами блискавиці.

— За вірну службу та багаторічну дружбу, цар Доброслав нарікає посмертно намісника Драговита Першим Перуновим намісником, — чітко та голосно промовив Ясногор. — Так велить нам Перун.

Люд на торжку загудів, активно перешіптуючись, бо нічого подібно у царстві ще ніколи не було.

— Так ім’я Драговитове у віках наступних залишиться і з пам’яті нащадків не зітреться вже, — додав Ясногор.

— З глибокою шаною та щирою вдячністю приймаємо, — низько вклонилася Оримира.

За нею вклонилися й її доньки.

Сіяна погляду відвести від Ясногора не могла. Туга за батьком та біль нестерпний розривали зсередини, але знову побачивши Ясногорове світле обличчя та блискучі блакитні очі, всередині інші рани кровоточити почали.

— Процесія готова, — Древан схилив голову перед Ясногором.

— Тоді рушаймо, — скомандувала Оримира, але наче згадавши, глянула на Ясногора. — Так, царевичу?

— Рушаймо, — кивнув той.

Захід зустріли на широкому роздоріжжі, котре вело на три сторони Філофеї та до Синього Моря. Там зупинилися, бо далі, до моря, Драговита мали супроводжувати лише чотири найвірніших воїна, решта вертали назад на вечерю по душі.