Розділ 17

Північ

З кожним новим кроком вгору вітер лиш посилювався. Він був таким гострим, що пронизував до кісток наче сотні маленьких голок. Повітря ставало більш свіжим, а з рота Ардагаста повільно викочувалися білуваті клубочки пару.

Щільніше закутавшись в теплу вовняну накидку, він стишив хід коня, роздивляючись перед собою величні кам’яні стіни, котрі сіріли попереду на самому чубкові групи скелястих гір. І наче за помахом руки богині Макош, мутні хмари відступили і густе сонячне проміння впало на осередок навісної скелі, в котрій виднілися прорублені палати.

Нічого подібного не існувало більше ніде по всій Філофеї, та й за її межами мабуть теж.

Багато століть тому вмілі північні каменярі вибрали найвищу та найбільш неприступну скелю, котра виднілася на хребті Вирлоока зі всіх куточків Ближніх Земель, і в самому її серці прорубали похмурі палати з височенними дерев’яними дверима, обкантованими залізними пластинами та невеликою кількістю віконниць-амбразур. Вхід у городище привидів досі оберігав широкий підвісний міст на залізних ланцюгах, в правому кутку котрого виднілося маленьке оглядове віконечко.

Над головою пронісся лискучий чорний ворон і його моторошний крик полоснув неприродну тишу навколо.

Ардагаст відчув як волосся на потилиці підійнялося, але все ж рушив вперед. Нарешті показався широкий плац перед ворітьми, на котрому виднілися майже сухі, поодинокі кущі перекотиполя. Стрибнувши з коня, Ардагаст прив’язав його до кам’яного стовпа, що стояв неподалік, та пройшов до воріт.

Дерево потемніло від часу та негод, затверділо, мов камінь, а залізні ланцюги вкрилися іржею. Ардагаст знав, що відчинити ворота можна лише з середини, але й знав про те, що збоку в скелі був ще один вхід. Про нього колись розповідав дід. Сумніваючись, чи таки потрапить всередину, Ардагаст все ж пройшов вздовж плацу, до місця, де той зливався зі скельним тілом і придивившись, побачив кілька хаотично виступаючих каменів. Будь-хто необізнаний навіть би уваги на них не звернув, але не Ардагаст. Він міцно вхопився за верхній і став на найближчий до землі. З кожним новим каменем вгору, підійматися ставало легше, бо вони вже нагадували сходинки і за кілька хвилин північний намісник опинився високо над плацом, по інший бік воріт. Такі ж сходини привели його вниз, на оборонну стіну Кам’янополя.

Стрибнувши на стіну, Ардагаст минув оглядову башту, котра дивилася на світоградську леваду, і спустився на головну вулицю городища. Широка й довга, вздовж якої нависали скелі, вона вела прямісінько до порожнього торжка. Перед ним розгалужувалася по обидва боки. Одразу за торжком були вже палати.

Повільно йшов Ардагаст вперед, чуючи лиш шурхіт власних чобіт по кам’яним крихтам. Кругляк, котрим дбайливо була викладена вся дорога, давно вже поріс гірським мохом та лишайниками. Не вірилося, що колись там вирувало життя: скакали коні, бігали діти та топтали стежки люди. Так! Було все, але все минуло.

Відганяючи сумні думки, Ардагаст піднявся широкими сходами на ганок палат і звів голову вгору. Палати мали два жилих колись поверхи, видовбані далеко вглиб скелі, а далі до самого неба тягнулася моторошна глуха сіра маса.

— Вітаю Вас, духи Півночі! Я Ардагаст, ваш син та нащадок, і я бажаю говорити з вами, — прошепотів, налягаючи всім тілом на важкі дерев’яні двері.

Південь

Мовчки дивилася Оримира на вже омите і зодягнуте у військові лати тіло Драговита. Мовчки поправляла на його плечі дорогу похідну мантію, а тоді стиснула холодну руку на ефесі не менш холодного меча.

Знала, що залишилася сама. Знала, що спільників у хоромах нема, знала, що тепер лиш два виходи мала. Все військо півдня піде за Древаном, бо сліпо віддане йому давним-давно, тому якщо хотіла лишитися намісницею, мала або знищити Древана якщо не фізично, то морально точно, або ж навпаки прив’язати його до себе якнайближче.

Останнє Оримирі геть не подобалося, бо коли буде Древан при владі, їй керувати точно не дозволить.

— Дурень ти, Драговите! Дурень! Не буде по твоєму, чуєш? Ніхто не чув тих твоїх слів останніх, тому з тобою вони в могилу підуть, — прошипіла, а тоді сльози полилися по її широкому округлому обличчі. — Дурень старий!

Веселана навіть звуку не подала, аби Оримира не побачила, що вона є у Головному залі. Заховавшись у найтемніший куток, подалі від світла свічок та полум’я жаровні, вона сиділа на холодній кам’яній підлозі, обхопивши руками гострі коліна і схиливши на них голову. Хотіла побути з батьком наодинці хоча б кілька хвилин, бо знала, що вже на заході проводжатимуть його до моря, де відпливе його човен в останню путь. Та все ніяк не вдавалося: спочатку няньки привели молодших сестер попрощатися, потім приходила хоромна челядь, бо як виявилося, кожен мав за що сказати покійному наміснику спасибі. Далі кімнатна дівка привела Сіяну, а тоді прийшла Оримира.

Веселана провела матір поглядом з залу і вже було почала зводитися на ноги, коли побачила, як на поріг ступив Древан.

Його останні слова батькові Веселана підслуховувати точно не хотіла, але щось не дозволило показатися зі свого сховку. Вона притихла й втиснулася в самісіньку стіну, геть зливаючись з нею.

Древан повільно підійшов до столу, на котрому лежало тіло, обкладене пізніми осінніми квітами та хвоєю. Поклавши руку на ефес Драговитового меча, він опустив голову — прощався зі своїм намісником подумки.

Лиш коли по мужньому обличчі скотилася скупа чоловіча сльоза, Древан тихо мовив:

— Дякую, що був мені за батька. Обіцяю, що подбаю про дівчат, чого б мені це не коштувало!

Веселані клубок в горлі став від тих слів, а очі защипало від солоних сліз.

Древан рушив з залу не озираючись і коли кроки його в сінях стихли, Веселана врешті вибралася зі свого сховку й підійшла до Драговита. Як належить, схилилася та поцілувала його руку, а тоді прихилилася головою до його плеча й врешті дала волю сльозам.