Розділ 16

Південь

Темрява заспокоювала. З заплющеними очима було тихо та затишно і здавалося,  все, що навколо діялося, лиш витвір уяви. Проте коли Веселана розплющувала очі, страшна дійсність поглинала наче вир у бурхливій ріці.

Завжди світлий, чистий та прикрашений свіжими хвойними гілками Головний зал південних хоромів став чорним. Оримира була вся в чорному з голови до ніг. Сіяна захлиналася сльозами в чорному, й здавалося наче сама з лиця зійшла, потемніла від горя. Навіть молодші сестри були в однакових чорних сорочках без жодного мереживного стіжка.

Веселана наказувала собі не повертати думки в ту мить, коли на торжку перед хоромами зчинився лемент і вона визирнула у вікно з кухні. Коли побачила Древана, котрий вів за собою батькового коня й самого батька поперек дужого крупа.

Сіяна якраз була у дворі і першою кинулася до Древана, а тоді заверещала несамовито. Древан її до себе міцно пригорнув, не даючи підійти до тіла Драговита доти, доки не вибігла з хоромів Оримира. Коли матір заголосила, руки ламаючи та викрикуючи слова горя та болю, заголосили й всі хоромні, розуміючи, що справді сталося лихо й їхній намісник загинув.

Веселана вийшла з хоромів чи не останньою мабуть. Вона не зронила жодної сльози й стояла подалі од всіх, наче відсторонена. Її ніхто не втішав, з нею ніхто не заговорив, на неї ніхто навіть не глянув. Хоромні дівки та Оримира бідкалися біля Сіяни, котра вже кілька разів втрачала свідомість, напували свіжою водою, терли скроні соком з квашених яблук, кутали у вовняну накидку. До Веселани діла нікому не було.

Дівчина знову міцно стулила повіки, а тоді врешті підійшла в центр великого Головного залу, де кілька дужих воїнів рихтували стіл, на котрий мали покласти тіло Драговита. Мов примара, така ж бліда й напівпрозора, безшумно торкнулася Веселана столу крижаною рукою, а тоді рушила з залу на вулицю.

— Ти відіслав гінця до Ватердану? — Оримира широким кроком, замітаючи подолком спідниці підлогу прямувала до Голового залу в компанії Древана та ще одного воїна. — Цар має знати, що сталося. Сам має приїхати, бо загинув його найвідданіший намісник. Нехай Вольга тричі груди пне, що він головний, але знаємо правду!

— Я відіслав найпрудкішого гінця до Озерного Краю, наказав поставити тумбу на торжку та стіл у Головному залі, спустити Південний стяг на головних воротах та відіслати гінців до всіх найбільших поселень зі звісткою, що намісник загинув, — чітко відповів Древан.

— Добре. Сама тепер мушу переговорити з царем, бо роздеруть наш Південь ті собаки, як здобич кожен по шматках. Нічого не лишиться, — Оримира ледь не сплюнула на долівку як мужичка якась.

Помітивши в сінях Веселану, жінка спохмурніла ще дужче:

— Ти чого коридорами вештаєшся, нема чим зайнятися? Он, йди сестру до тями приводь. Сердешна Сіяна геть злягла.

— Добре, мамо, — схилила голову Веселана.

— Потім на кухню підеш, скажеш кухарці, що я веліла запікати цілого кабана. Нехай не думає, що рибою та пирогами обійдеться. Буде повно люду, котрий тре нагодувати. А тоді зайдеш до швачки і скажеш, нехай на саван візьме на один лікоть менше шерсті. Чула? — продовжила Оримира.

— Так, мамо, — Веселана знову покірно схилила голову.

Оримира пішла далі, а Веселана на мить ще вклякла на місці. Та щойно ступила крок вперед, на плече опустилася тепла важка рука.

— Дівчинко, — Древан легенько стиснув худеньке плече, розвертаючи Веселану до себе.

— Дякую, Древане, — слабко всміхнулася вона і повільно рушила в темноту сіней.

Зітхнув Древан співчутливо і собі подався у справах.

Захід

Погані звістки ширяться швидко. Нажаль куди швидше аніж добрі. От і Вольга отримав звістку від своїх вартових на приграничних заставах ще тоді, коли половина Півдня ні сном-ні духом не відала, що осиротіла.

Понуро опустився на свій дерев’яний трон, обтягнутий шовком й сріблом та самоцвітами гаптований. Важко зітхнув, руки на грудях склавши, та поглянув на Ружану, котра сиділа біля жаровні, неподалік од трону. Жінка виглядала сумною та зажуреною.

— Шкода мені. Направду! — врешті мовив Вольга. — Драговит був хорошим чоловіком. Багато хто вважав його слабкодухим, але це не так. Він наче риба був, викинутий на берег нещадними штормами. На чужий незрозумілий берег. Всі пам’ятатимуть його як намісника і лише я пам’ятатиму як воїна. Ось в чому була його справжня сила духу.

— Вірю, — Ружана підійшла до трону і опустила долоні на його ще дужі широкі плечі. — Оримирі та дівчатам потрібна буде підтримка та добре слово.

— О, може дівчатам, але не Оримирі точно. Та жінка ще наробить колоту по всій Філофеї, — мов у воду дивлячись відповів Вольга.

Північ

Ардагаст повільно вів свого коня за вуздечку, споглядаючи глибокі білувато-сірі зазублини в скелях, поміж котрих лежав Хребет Вирлоока. Де дорога роздвоювалася, наче зміїний язик, ведучи до Заскалю та аж на край Півночі, виднілася могутня сіра примара, з порожніми очницями та перекошеним наче в насмішці беззубим ротом — Кам’янопіль.

В грудях Ардагаста все стиснулося од болю і він хапнув ротом прохолодне повітря. Так було кожен раз, коли перед очима виднілися далекі обриси древньої столиці.

— Може варто туди поїхати? — раптом запитав Вадимир, котрий підтюпцем пустивши свого скакуна, їхав трохи позаду.

Ардагаст не відповів, мовби не чув питання, але Вадимир знав, що то не так.

— Друже, кожен має навчитися приборкувати своїх бісів. Ти це зробити можеш лише у городищі-привиді. Лише там твоя душа врешті знайде свій спокій.

— Моя душа знайде свій спокій лише тоді, коли Північ поверне собі добре ім’я, — відповів Ардагаст, — але мені цього ніколи не зробити. А я останній з роду. Нажаль!

— Північ поверне собі добре ім’я лиш тоді, коли знову стане Зміїним Хвостом, а не під шпорою Доброслава та його війська, — відрізав Вадимир. — Ти можеш…