Розділ 15

Князівство Безіменне

Настав час Зореславі прямувати до головного залу палат, котрий одночасно слугував Престольною й бенкетним залом. Озирнулася навколо, те вже втретє робила з миті, як ввійшла до світлиці. Три палатні дівки, котрих до неї приставила Медорада, вклонилися, опускаючи різноволосі голови вниз. Робили так кожен раз, коли Зореслава до них озиралася. Чи то боялися її, чи вважали, що не гідні царівні в очі дивитися.

Зореслава й рада була з ними якось подружитись, знайти спільні інтереси, але ще не знала, чи то їм треба, чи ж вони лишень свою роботу виконують. У Ватердані саме вона, а не Світозара, вважалася улюбленицею палатних. Світозара й дня не витримувала, аби якогось збитку не витворити, за що на горіхи отримували звісно обидві, а от Зореслава те всіма силами намагалася загладити та виправити. Завше лишалася привітною та уважною до кожного: від царя, до конюха.

— Чи готова Ваша світлість йти на бенкет? — врешті несміливо спитала одна з дівчат.

— Так, готова, — Зореслава кивнула, а тоді продовжила. — Можете звертатись до мене на ім’я, цього буде достатньо.

— О, та як так?! Ви ж царівна, — зойкнула інша дівчина. — Ми не те що говорити, ми в очі ніколи царівен не бачили.

Всміхнулася Зореслава просто й не вимушено:

— То тепер не лише побачили, а й подружилися з однією з царівен.

Дівчата раптом перестали всміхатися й стихли.

Зореслава посмутніла.

— Якщо бажаєте звісно, — швидко додала.

— Ми б з радістю, — врешті відповіла одна з дівчат, — але княгиня таке не схвалить і матимемо біду. Вона коли розійдеться, то в Загарді всім місця мало.

Дві інші дівчини миттєво гупнули ту під бік, намагаючись стишити.

— Там, звідки я родом, нема нічого поганого, аби дружити з палатною челяддю чи навіть з селянами, — заспокійливо відповіла Зореслава. — А княгині про нашу дружбу знати не обов’язково.

Дівчата перезирнулися, а тоді ствердно кивнули.

— Царівно, накинь мантію, бо там буде холодно, — порадила найсміливіша з дівчат. — Мене Осокою звуть.

— А я Сніжанка.

— Рута.

— Ну а я Зореслава, — всміхнулася та, відчуваючи, що на серці трішечки полегшало.

Головний зал зустрів Зореславу мерехтінням свічок у мідних підсвічниках, розставлених вздовж видовжених стін. Поряд з ними стояли два вертикально виставлених стола і один горизонтально, біля трону. На столах не було звичних Зореславі скатертин, посуд був чудернацьким: миски вирізані з великих пласких мушель, замість келихів та кухолів — інкрустовані перлами кінці рогів, та й невеличких ножиків для відрізання м’яса й сиру не було.

За столами вже сиділи та перемовлялися палатні, але ні князя з княгинею ні княжича не було. Зореславі те видалося теж якщо не дивним, то не привітним точно. Батько завжди зустрічав гостей вже за столом, і не мало значення, якого ті рангу. Все інше вважав неповагою до гостя.

Нарешті Зореслава побачила знайоме обличчя і привітно всміхнулася.

До неї підійшов Танас:

— Вітаю, Ваша світлосте! Чи встигли відпочити?

— Так, дякую, Танасе. Намагаюся призвичаїтися до всього, що навколо, — Зореслава зітхнула.

— Все не так важко, як здається, царівно. Далі буде легше, от побачиш, — підбадьорив її Танас, а тоді підморгнув Руті.

Рута зашарілася, мов маків цвіт. І поки Зореслава спробувала скласти до купи мозаїку з їхніх стосунків, по залу прокотився приглушений звук рогу, а після нього на порозі з’явилися князь та княгиня. За ними йшли ще незнайомий Зореславі молодий чоловік і Велезар. Зореслава запитально глянула на Танаса, а тоді на Руту, але обоє навіть вуст не розтулили.

Палатна свита схилилася в шанобливому поклоні, а Зореслава лиш граційно ледь присіла й одразу вирівняла спину. Князь та княгиня поважно сіли за стіл, за ними на зайняті місця опустилися й палатні. Навіть Зореславині дівки знайшли, де примоститися, а вона залишилася посеред залу одна, наче лиш в натільній сорочці.

Врешті звів руку з розкішно прикрашеним рогом Радило і голосно, аби в найтемніший куток залу було чутно, мовив:

— Сьогодні вітаємо на землі Загарду й всього нашого князівства діву, красою котрій не поступиться хіба-що сама Леля. З далекої нам Філофеї прибула сюди царівна Зореслава Доброславівна, наречена нашого княжича Новояра і в майбутньому, матір наступних князів славного та гордого Безіменного.

Зореслава граційно схилилася у вишуканому поклоні ледь не до землі і легко випросталася. Погляд її впав на княжича Новояра, котрий сидів за столом по ліву руку від Радила. Високий, стрункий та не дужий, швидше м’якотілий. Волосся темно-русяве й кучеряве, очі чи то темно-сірі, чи зеленкуваті, розгледіти було важко. На видовженому обличчі рідка борідка, а тонкі вуста стиснуті в жорстку лінію. Ні радості не було на його обличчі, ні невдоволення, жодних емоцій. Глянув на неї й шанобливо схилив голову, на тому привітання й скінчилося.

Зореслава відчула як крихти доброго настрою тануть, бо врешті зрозуміла — ні від княгині, ні від нареченого дружби чекати не варто.

Південь

— Відішли Древана, кажу тобі! — гримнула Оримира, вклавши руки в боки. — Відішли.

— Жінко, чи ти себе чуєш? Це ж яка мара твоїми вустами говорить? — врешті спромігся мовити Драговит.

—Не мара, а тямка! — Оримира війнула широкими спідницями. — Відішли, бо так і заскніють твої дочки тут. Чи ти своїх рідних дітей загубити хочеш? Загнати в чорну землю власними руками?

— Та що ти таке кажеш! Боги з тобою. Ну як я його відішлю? Ну що він казатиме, га?

— Правду! Що час царевичу вже оженитися і наречена є, чи не найкраща з поміж усіх! Сіяна наша такою красунею народилася, що жодна інша навіть поряд не стоїть. Вродливішої за неї нема по всьому царству та й за морями теж. Нехай не шукає Ясногор дівки, а приїжджає й забирає готову. А як ні… То те образою великою для нас буде, — чеканила мов завчену веснянку Оримира.