Розділ 14

Князівство Безіменне

В Зореслави в горлі пересохло, а серце так калатало в грудях, мов збиралося вистрибнути й втікати назад до Філофеї. Та розуміла царівна, що вороття назад нема. Віднині й вже до віку, яким би довгим він не був, Загард ставав її домом, а мешканці княжих палат — сім’єю. Єдине, що залишалося, це подати себе так, як належало філофейській царівні, мудрій та розважливій дочці царя Доброслава, аби слава про неї залишилася на віки.

Гордо розправивши плечі, Зореслава ступила крок вперед, не звертаючи уваги, що одяг на ній давно потребував зміни, що зачіска зіпсувалася, а личко жадало чистої води, і схилилася у граційному поклоні.

— Вітаю тебе, царівно Зореславо, на землі твого нареченого та майбутнього князя, а також і на твоїй вже землі, — мовив князь Радило, гордовито всміхаючись на своєму золоченому та інкрустованому морськими перлами троні.

Зореслава підвела голову і глянула спочатку на князя, а тоді зачепилася поглядом за жінку, що сиділа поруч з ним на такому ж троні, проте значно нижчому і меншому. Як не шукала, схожості між Радилом та батьком, як зовнішньої так і внутрішньої, не побачила. Він не був налаштований вороже, проте й зацікавленості особливої не виказував. Княгиня, а на троні сиділа безсумнівно вона, навпаки так і сочилася пихатістю та ще й погано прихованим презирством. Зореслава не очікувала такого прийому. Княгиня такого крихітного князівства мала б дивитися на неї, царівну, мов на ману небесну та молитися богам за те, що Доброслав віддавав Зореславу до Безіменного.

— Цар Доброслав шле теплий привіт, цариця Милоліка теж, — відповіла Зореслава, намагаючись більше не дивитися на княгиню, але погляд все вертався до білявої жінки, обличчя котрої було приховане за напівпрозорим молочним полотном. — Вдячна за добрі слова, вами щойно сказані. Вірю, що Загард та Безіменне стануть мені домом, а ви — родиною.

Радило просіяв з такої відповіді, княгиня ж залишалася мовчазною.

— Чи задоволена ти супроводом своїм, царівно? — запитав Радило.

Лиш тоді Зореслава згадала, що Велезар досі десь позаду неї.

— Дякую, княже. Кращого супроводу й бути не могло. Я не відчула жодних незручностей, — стримано відповіла.

Радило вдоволено кивнув.

— Княже Радило, княгине Медорадо, час відпустити царівну до відведеної їй світлиці, аби відпочила з дороги. Шлях не близький був, — звернувся Велезар до них.

Задумалася Зореслава, що дивним якимось посланцем був Велезар, не простим хоромним то вже точно.

— Так, твоя правда, браю, — Радило змахнув рукою. — Відпочинь, царівно. Ще буде часу наговоритися. За вечерею зустрінешся врешті зі своїм нареченим, певно вже зачекалася того.

Зореслава знову стримано, але граційно вклонилася і повернулася до Велезара — куди йти з княжої Престольної гадки не мала.

— Ходімо зі мною, царівно, покажу тобі твою світлицю, — приязно всміхнувся Велезар.

— Ні, — почувся скригучий голос Медоради. — Для того світличні дівки є, спеціально для царівни відібрані. Тепер це вже не твоя турбота, Велезаре.

На мить промайнула тінь на обличчі парубка, а тоді він знову всміхнувся й мовив до Зореслави, геть ігноруючи Медораду:

— Ходімо, царівно. Твої нові подруги вже чекають за дверима Престольної.

Прониклива Зореслава вмить зрозуміла, що не те щось діялося в княжій родині, але втямити ще не могла, яким боком до того Велезар.

Північ

Ардагаст стояв біля свого трону, повільно проводячи по простому хвилястому візерункові, вирізьбленому на кам’яній спинці. Мовчав, хоча слів мав безліч, котрі збирався царю сказати.

— Я тебе особисто не звинувачую, — раптом мовив Доброслав. — Знаю, що важко самому навалу розбійників стримувати та з Хребта не пускати до низини, але…

— Важко? — криво всміхнувся Ардагаст. — Гаразд, нехай буде так.

— Я довго думав, як вирішити те, що на Півночі відбувається і єдине, що на думку спадає, зосередити тут частину мого війська, — Доброслав простежив за Ардагастом, очікуючи, що той скаже.

— Військо? Тут? Перетворити Північ на військовий осередок на чолі з царевичем Ясногором? — Ардагаст продовжував всміхатися, але мовби сам до себе.

— Тобі на допомогу, — втрутився в розмову Ясногор.

— О, так! А насправді полишити мене, нащадка північних правителів, будь якої влади на власній землі, — відчеканив кожне слово Ардагаст.

— Ти не можеш впоратися зі своїми обов’язками, наміснику, — холодно відрізав Доброслав, звівшись на ноги.

— Тільки я і більше ніхто. Ти знаєш це, — зеленувато-карі очі Ардагаста недобре зблиснули. — Знаєш!

— Ти забуваєшся! — Ясногор пополотнів і ступив до Ардагаста ближче.

Навіть не глянув на нього Ардагаст. Стояв перед обома й наче враз виріс на очах. Постава його вирівнялася, дужі плечі розширилися, міць налила стиснуті кулаки. Наче північний намісник стояв біля свого трону, а наче й не він вже, а віковічне уособлення всіх похмурих правителів півночі.

Мить ще дивився на нього Доброслав, а тоді рушив до високих дверей. Ясногор розгублено дивився то на Ардагаста, то на батька, а тоді врешті пішов слідом за останнім.

— Подать! — прошипів на порозі Доброслав й пішов не озираючись.

— Без запізнень. Як і завжди, — відповів Ардагаст вже самому собі, бо в Головному залі нікого не залишилося.

Вся втома світу раптом опустилася на його плечі і Ардагаст важко видихнувши присів на кам’яний поміст, на котрому стояв північний трон. Знав, до чого все помалу йде, та не знав, коли саме початок кінця настане.

Схід

Славір до світлиці Добромили так зайти і не наважився. Знав, що мав бути біля неї і як чоловік, і як намісник царя, але чогось сама думка ввійти туди і побачити тужливі обличчя служниць викликала тремтіння десь в середині.

Стояв він на старому ристалищі, спершись руками на обтесаний стовбур граба, що слугував огорожею, й спостерігав, як мирно скубали траву коні. Давно вже те ристалище не використовувалося для воїнів, хоча батько Славіра, старий намісник, ще мучив там молодих східняків двобоями.