Розділ 13

Північ

Моторошно якось Заскаль свого царя зустрів. Не було напнутих північними вітрами сріблясто-синіх штандартів, не було кінної шеренги зі схрещеними мечами, котрі над головами царя тримали, коли він дорогою до хоромів підіймався. Купка люду, що зібрався біля торжка, схилилася у поклоні, але не шана в ньому була, а лиш страх.

— Так сіро, — промовив стиха Ясногор. — Так похмуро й незатишно.

— Мов на погості зібралися, а не на зустріч з царем, — додав Жадан, роззираючись навколо. — Навіть ріг не гудів жодного разу.

На вищерблені сходи перед непривітними кам’яними хоромами вийшов Ардагаст, руку свою звично на ефесі короткого одноручного меча тримаючи:

— Вітаю тебе, царю, на Півночі.

Доброслав напружено хитнув головою:

— Й тобі вітання, наміснику.

— Чи ж все добре було? Чи спокійно? — вів далі Ардагаст, погляд очей своїх соколиних то на царя спрямовуючи, то на Ясногора, то на кавалькаду, котра позаду них виднілася.

— Ти мені скажи, — розтягуючи кожне слово мовив Доброслав, — чи спокійно все в тебе?

Легка, ледь вловима, усмішка торкнулася жорстких вуст Ардагастових, борідкою акуратною обрамлених:

— Гірше точно не стало, царю, і на тому вже дяка богам.

Доброслав скосив погляд на Ясногора.

— Прошу до господи моєї, — напруження в голосі Ардагаста ослабло. — З дороги голод та спрага вас мучить, їх втамувати треба. Про решту опісля говоритимемо. Прошу!

Ардагаст повільно відступив, відкриваючи шлях до широких дерев’яних дверей, за котрими ховалися намісницькі хороми. Враз служки ті двері навстіж прочинили, низько вклоняючись цареві та царевичу. Ардагаст кивком підізвав до себе одного зі своїх помічників і наказав нагодувати та влаштувати на перепочинок царську кавалькаду.

Чоловік стримано всміхнувся.

— Вадимир повернувся? — ледь чутно прошепотів Ардагаст.

Чоловік хитнув головою, подумки кажучи ні. Спохмурніло на мить Ардагастове обличчя, сірим стало, мов ті хмари, що над Заскалем загрозливо нависли, а тоді враз набув свого звичного вигляду і швидко за царською свитою до хоромів своїх рушив.

За трапезою балакали, не вщухали розмови й після неї. Вже й в Головному залі прибрали обідні столи, вдруге жаровню дровами наповнили та розпалили, вже стемніло на вулиці зовсім, а за вікном сніжок трусити почав, а розмова тягнулася далі.

Ардагаст все слухав, на питання відповідав, але думки його були спрямовані до Вадимира. Ні, Ардагаст за нього не боявся, бо Вадимир у будь-якій ситуації вмів дати собі раду, він боявся, аби той не втнув якої біди. Тих бід і так вистачало.

— Ардагасте, хочу з тобою переговорити без зайвих вух та очей, — врешті мовив Доброслав.

Мовчки Ардагаст кивнув і всі, хто в Головному залі були, подалися геть. З Доброславових лиш Ясногор лишився.

— А тепер говоритимемо відверто та прямо, — задоволено пригладив густу бороду Доброслав.

Блискавично на Ясногора глянувши, Ардагаст до спинки свого стільця відхилився, а тоді мовив:

— Гаразд.

Схід

— Ніяк не второпаю, як ото статися могло? — повторив Славір, до трону свого наближаючись. Обличчя його аж сполотніло після новини, котру Яртур приніс. Стиснувши кулаки, Славір до брата голову повернув, жадаючи почути відповідь ще раз.

— Я тобі сказав все, що власними очима бачив, — відповів той. — Це тобі не жарти. Я вже так наречену втратив, не хочу, аби те саме й намісницю спіткало. Робити щось мусиш!

— Що я можу робити? Біля неї травниці чатують, Білозора почовгала, — розгублено стиснув плечима Славір.

— Ото казала ж Білозора, щось таки було в її словах, а ми не дослухалися. Я не дослухався, — стишив голос Яртур.

— Брате, їдь, куди зібрався, — раптом промовив Славір до нього.

— Що? — очі Яртурові розширилися. — Але ж…

 — Якщо Рожаниці спряли Добромилі таку нитку і обірвати її збираються, ми вже нічого не вдіємо, — зітхнув Славір.

Мовчки пішов Яртур з Головного залу, ледь гнів свій стримуючи, а Славір на трон намісницький опустився і голову на руки схилив. Гадки не мав, як пояснить Доброславу, що з його дочкою сталося і чого вона так швидко до праотців попрямувала.

Добромилу Вогневиця долала. Аж пахкотіла вона вся і змочені у цілющих відварах рушники, котрі до чола та шиї травниці прикладали, геть нічим не допомагали. Вже жінки з ніг збилися, а намісниця молода до тями все не приходила. Врешті наблизилася до ліжка Білозора. Своїми кістлявими та сухими, мов коріння вербове, пальцями обмацала її чоло, скроні та шию, тоді до грудей схилилася, прислухаючись.

Сиділа Білозора так довгенько, а тоді обернула голову до травниць:

— Несіть мені трави-ростовиці, окропу крутого та меду гречаного ложку. Швидко несіть!

Жінки здивовано перезирнулися, але кинулися наказ старої виконувати.

Білозора тим часом знову присіла на краєчок дерев’яного ліжка та гарячу суху руку Добромили у свої долоні взяла. Зашепотіла щось геть незрозуміле, мовби мовою чужою та далекою, аж очі від напруги зажмурила. Що казала, лиш вона одна знала, більше ніхто.

Південь

Мов вжалена ходила Оримира по Головному залу яблунецьких хоромів, то на Драговита гнівний погляд кидала, то на Древана, то на Сіяну, котра аж в двері втиснулася од страху.

— І ти подаруєш? — врешті спитала, посеред залу зупинившись та руки на поясі склавши. — Подаруєш?

— А що я маю робити? Ясногор так чинитиме, як схоче, — стиснув плечима Драговит. — Чи ти заспокоїшся, жінко моя? Коли тобі дійде, що нема у Філофеї такого, хто б царевичем зміг керувати! Навіть цар того не може, то куди ж нам з тобою. Як сказав, що Сіяна йому не до душі, то ти хоч тут розіпнися, а він свого не змінить.

— Старий дурень! — скипіла Оримира. — Мов поробив хто на воді світанковій! Як не думаєш за майбутнє дочки, як не хочеш з царем поріднитися, то най ти луснеш вже!