Розділ 12

Схід

Не могла місця знайти Добромила після того сну свого. Якщо раніше він був світлою і вже невід’ємною частиною її життя, то тепер зовсім іншими барвами заграв — темними та моторошними. І не мала з ким Добромила тим сном поділитися та страхами своїми, котрі душу мучили. Славір про маленьку незнайомку з її снів не знав, тому розповідати про неї тепер не наважилася, а більше жодній живій душі не довіряла аж настільки. Кому б не сказала, знала, що неодмінно Славіру донесуть: чи з добрих намірів, чи не дуже, але неодмінно скажуть і їй з того лиш гірше буде.

Пішла натомість блукати палатами Валича, потім збиралася вийти на вулицю та до озера спуститися в компанії двох своїх кімнатних дівок. Більше забав ніяких в той день не мала.

У Головному залі побачила Білозору, котра біля вогню жаровні грілася. Лякала Добромилу стара, всім лякала до тремтіння: і виглядом своїм, і голосом, і поглядом. Саме так, хоч і сліпа була вже багато десятиліть, але Добромилі здавалося, Білозора кожного наскрізь бачить. Опиняючись поруч з нею, Добромила усвідомлювала, що стара її думки потаємні читає, що в серці діється відчуває, чим душа сповнена видить, тому намагалася уникати її, але рідко вдавалося.

— Хто там? — зашаркотіла Білозора. — То ти, дитино? Добромило?

— Я, — стиха відповіла, не хотячи до Головного залу ввійшовши. Нікого там не було, лиш стара. — До озера на прогулянку збираюся.

— Але ще не зараз, — беззубим ротом всміхнулася Білозора.

— Твоя правда, — кивнула Добромила. — Ще туман на дворі густий і паморозь видніється.

— Вдень туман розсіється трохи, але тепла вже не буде, — Білозора ще дужче згорбилася, погляд незрячий на вогонь у жаровні спрямувавши. — Зима настане швидко і не очікувано, але до того ще лихо встигне.

— Ти про що? — здивовано звела брови Добромила.

— Та хіба то треба намісниці нашій казати? — долинув високий чистий голос десь з порогу.

Добромила озирнулася, помічаючи Яртура. Аж видихнула з полегшенням, бо чесно кажучи, боялася з Білозорою наодинці бути.

— Не сердься на мене, Білозоро, але навіть якщо так, Добромила того змінити все одно не в змозі, — продовжив Яртур, чуба свого темного з очей прибираючи.

Всміхнулася Білозора, дивно якось всміхнулася, але навіть не ворухнулася. Не звертаючи уваги на слова парубка, промовила:

— Не там ти причину шукаєш, де вона є, не в той бік йдеш, але скоро роздоріжжя побачиш і від того, на котрий шлях станеш, залежатиме, чи побачиш її ще, чи врятуєш.

Заклякла Добромила від тих слів.

Яртур по своєму оцінив вигляд Добромили і плеча її торкнувся:

— Тебе твої дівки шукають, наміснице. Кажуть, гуляти зібралися, а ти десь поділася.

Добромила на здерев’янілі ноги звелася:

— Піду я вже, Білозоро. Не хочу, аби чекали.

— Йди-йди, дитино, — знов дивно всміхнулася стара. — Йди, то доля твоя!

Коли вийшли з Головного залу і Яртур двері високі та міцні прихилив, поглянув на Добромилу з підбадьорливою усмішкою:

— Не бери до голови аж надто, останнім часом Білозора вже плутається в словах та думках.

Добромила абияк кивнула, бо не могла сказати, як точно та чітко стара її сон переказала.

— Ходімо, проведу тебе, — запропонував Яртур. — Якраз до стайні йду.

— Їдеш кудись? — аби підтримати розмову, спитала Добромила.

— Чоловік твій до Верни відправляє. Маю там одну справу вирішити, — відказав Яртур.

— А де він сам? — поцікавилася Добромила, мантію, хутром підбиту, щільніше до грудей притискаючи, коли вони з хоромів на ганок дерев’яний вийшли.

— Не знаю, він мені не звітує, — байдуже стиснув плечима Яртур.

Добромила хитнула головою, а тоді поспішила до своїх дівок, котрі про щось теревенили біля сходів ганку. Побачивши її, голови легенько схилили, а тоді сміючись взяли попід руки та повели до озера.

— А де це Ніжана поділася? — роззирнулася Добромила.

— Не знаємо, може у засіку котрому лад наводить, — відказала одна з дівчат. — Ходімо, доки ще крига біля берега видніється.

Відкинувшись на м’які подушки свого ліжка, Славір повільно провів кінчиками пальців по ніжній шкірі оголеного плеча миловидної дівчини. Вона потягнулася до нього, солодко цілуючи вуста, а тоді голову на його дужі груди опустила. Мить, або й може більше, вони лежали мовчки, кожен про своє думаючи, а тоді вона все ж не хотячи ковзнула з його обіймів.

— Зажди ще трохи, — стиха попросив.

— Не можу. Не доведи Доля, ще тебе хто покличе, або й того гірше, намісниця прийде, — сумно відповіла вона.

— Вона без попередження в мою світлицю не приходить і ти це знаєш, — відповів Славір, за сорочкою своєю потягнувшись.

— Не хочу так. Чуєш? — зітхнула, пояс на своїй сорочці підперізуючи.

— Знаю, але нас боги саме так звели, отже так має бути, — відповів Славір і підійшовши, високе гладке чоло її поцілував. — Хто ми, аби богам перечити?

У відповідь дівчина обвила його шию руками й потягнулася до його вуст, знову забуваючи про все на світі.

Яртур звично скочив на свого коня і пустив його до воріт. Мав і справді багато справ, бо у Верні з’явилися незадоволені вирубкою частини лісу, котрий надійною стіною оточував її на кордоні з іншими частинами Філофеї. Люд вимагав, аби вирубували південну частину та звільняли пасовища поблизу Степця. Яртур збирався все владнати, аби не дійшло до Ватердану, і знав, що йому неодмінно вдасться. Мало що на Сході вирішувалося за рахунок перемовин, давно вже сила головним рушієм була. Його особистий загін ще ставав у стрій, але Яртур не хотів дочікуватися, бо на лісовому тракті вони все одно його наздоженуть. Оминаючи озеро, де сміючись балакали Добромила та дівки, Яртур таки зупинився, бо стало цікаво, що вони надумали.

Підібравши спідниці, дівчата мов малі діти згуртувалися біля самого берега, вдивляючись у кригу. Тонесенькою кіркою вона стяглася біля берега, захопивши густу пожовклу траву. Добромила й собі підійшла та нахилилася вперед. Дівчата на щось їй вказували і невпинно реготали. Яртур і собі всміхнувся не розуміючи, що ж вони там таке цікаве побачили. Добромила хитнула головою і обережно вдарила підбором черевика по кризі, підступаючи на самий край берега, потім намірилася вдарити ще раз. Гладкий край підошви несподівано ковзнув вперед. Вона хаотично хапнула руками повітря і шубовснула у воду. Дівчата заверещали, намагаючись зловити її, але то за мить сталося.