Розділ 11

Озерний Край

Всю ніч Світозара сльози в подушку лила. Була б Зореслава поруч, то їй би весь свій розпач виплеснула, а так лиш подушка залишилася. Товкла по ній кулаками, аж відхлипувала, до стіни притискаючись. Лягала та підіймалася, але всі ті метання батькове слово змінити не в змозі були.

Як почало за вікном сіріти, вже втерпіти не змогла і натягнувши на натільну сорочку сорочку похідну та поясом вишитим підперезавшись, подалася Світозара до Престольної. Не думала про наслідки розмови на котру йшла, мало взагалі тоді про що думала.

Доброслав сидів за столом, де часто Савло дрімав, а Демко хроніки писав, та вдивлявся у розгорнутий перед ним старий сувій. Тихо ще зовсім було навкруги. Всі палатні спали, сни солодкі досвітні бачачи, ніхто його не турбував та не відволікав від дум, котрі голову заснували.

Провівши всіяними мілкими шрамами пальцями по крихкому папері, Доброслав зупинив їх на старанно виведених золотою фарбою словах Зміїний Хвіст, а тоді стиха мовив:

— Я знаю, що ти тут.

Світозара з сіруватої імли коридору ступила на поріг, мить вагалася, а тоді до стола підійшла та поглянула на батькові пальці:

— Зміїний Хвіст? Ще не чула назви такої.

— Саме так колись звалася Північ. Перша згадка про неї у сувої з Зеленої Рівнини, як зуміли вирахувати хроністи, була датована за п’ятдесят літ до сувою, котрий знайшли у Заскалі. Там було зовсім мало сказано… Те, що на крайній півночі знаходилося похмуре воєводство Зміїний Хвіст і сидів там, у столиці Кам’янопіль, воєвода Велерад, син Тургора, — голос Доброслава набув таємничого гортанного хрипу.

— Велерад, син Тургора, — замріяно мовила Світозара. — Красиве ім’я. Цікаво, яким він був?!

— У рештках заскальського рукопису, виведеному на п’ятдесят літ пізніше, Велерад описувався вже не як воєвода, а як володар всієї півночі, жінкою котрого була молодша сестра князя Горислава. Її імені ми, на жаль, не знаємо. Навіть сумніви деяких хроністів брали, чи справді вони обоє жили, чи то лиш легенди, — всміхнувся Доброслав, продовжуючи рукопис роздивлятися. — Історичних фактів про них і справді мало, зате на півночі збереглися чимало пісень, в котрих яскраво описуються героїчні подвиги володаря та його крутий норов й добре серце княжни.

Світозара схилилася над рукописом, ближче до короткого трисвічника, що на столі стояв.

— Ми знаємо, що мали вони єдиного сина, котрому передали північне воєводство, проте ні імені його, ні подальшої долі вже ніколи не взнаємо, бо частина рукопису з’їдена вогнем, — Доброслав звів погляд на неї й ледь помітно всміхнувся. — Дивно це, бо ніде в інших рукописах нема згадок, що Кам’янопіль потерпав від пожежі.

—  Одне не втямлю, чому в рукописах воєводств про сусідні майже нічого нема. Розумію, що кожен про своє писав, але ж хроністи мають все виводити правдиво і ні від кого не залежати. Ти ж цього своїх вчиш, —  мовила суворо.

—  Видно хтось не так вчив, —  стиснув плечима Доброслав. —  Не думаю, що до Філофея літописам та хронікам приділяли досить уваги та серйозності.

— Думаєш, хтось присвоїв собі щось чуже? — Світозара й сама вже починала замислюватися. — Багато сувоїв нема, решта всі не повні. Хоча з того часу, як перевезли їх з Прямиславова сюди, жоден не зник, їх стільки літ мов зіницю ока Савло береже.

— Лиш в тому одному я точно не сумніваюся, — мовив Доброслав.

Хоча Савло завжди стверджував, що найповнішим є рукопис з Зеленої Рівнини, Доброслав знав, що то не так. Найповнішим і найзрозумілішим був саме сувій, котрий знайшли у Прямиславові. З нього дізналися про князя Горислава. Він заснував Приморське Урочище, об’єднавши два воєводства в одне. Воно мало столицю Прямиславів. Було там сказано про пожежу у Світоградських палатах і що всі хроніки звідти згоріли, але чого пожежа сталася, ніде не розповідалося. Мав Горислав жінку, княгиню Умілу, яка родом з Вовчого Урвища була і народила йому троє синів-княжичів.

— І міжусобні війни до чергового роздроблення Ближніх Земель привели, — Світозара згадала про сувій, котрий читала напередодні. — Гориславовичі Благодатну Землю між собою на шматки роздерли, бо кожен князем бути хотів. Північ лиш вціліла. Гадаю син володаря Велерада весь в батька свого пішов. Шкода, що всього не знаємо.

— Багато що за той час ми вже не взнаємо, дитино, — вкотре повторив Доброслав.

— А що далі? Я іще не читала, — Світозара торкнулася кутика рукопису відмічаючи, що й він вже крихким стає. — Скоро й цей доведеться сховати.

— Далі? Далі безліч воєн за правду та першість, смертей багато, а тоді врешті Філофей Перший Цар крапку у тому кровопролитті поставив, — жорстко відповів Доброслав. — Він один своїм, і нашим з тобою, праотцям вірний лишився. Завжди, де б ти не була, маєш пам’ятати котре твоя рідна земля і яку ціну за неї твій рід віками платив.

Дивилася Світозара на нього і розуміла не лише те, що він казав, але й те, що поміж рядків ховалося. Хотіла спитати, як же так сталося, що з наймогутнішої і найміцнішої частини Ближніх Земель перетворилася Північ на дику й некеровану, загалом пропащу вже територію Філофейського царства, але не наважилася.

— А тепер скажи, чого ти прийшла до мене? — різко змінив мову Доброслав.

— Ти знаєш, чого я тут, — тихо відповіла Світозара.

— Я знаю, але з твоїх вуст чути хочу, — пильно-пильно дивився їй у вічі Доброслав, а тоді зітхнув. — Дитино, я для тебе зірку з неба дістати готовий, я тобі лиш кращої долі бажаю, але не з Демком вона.

— Чого? Бо він не царевич, не княжич, не…

— Бо він не спромігся зі мною відкрито говорити про тебе, бо він за твою спідницю сховався, бо він слабкодухий і малодушний, бо в разі лиха не зуміє тебе захистити, як має захищати справжній чоловік. Ти — безцінний дарунок, а Демко ніколи того в повній мірі не оцінить. Мине час і ти зрозумієш, про що я зараз кажу, — звівся Доброслав на ноги і раптом видався Світозарі настільки кремезним та дужим, наче ті скелі північні. — Настане день, коли ти кожне слово моє зрозумієш!