Розділ 8

Захід

Колись Захід був чи не найкрасивішою частиною Ближніх Земель — увесь соковитими луками та пухкими полями встелений, садами рясними уквітчаний. Він по праву вважався найбільшою територією спочатку вільної землі, а потім у складі володінь тих чи інших правителів. Від тоді, як Філофей Перший Цар взявся об’єднувати Ближні Землі у одне царство, в ході коротких але кривавих війн, втратив спочатку Захід частину своєї землі, а згодом і увесь до Філофеї приєднаний був. Майже половина, включно з Приозером та Річаєм так і залишилася Озерним Краєм, інший шматок з Садками та Запольним став намісництвом південним.

Столицею його тепер було городище Яблунець й ось уже понад тридцять літ сидів там намісником Вольга, останній з тих, хто проходив царську муштру разом з Доброславом та залишався його старим другом. Колись саме Доброслав знайшов Вользі наречену, з котрою жили в парі вже не один десяток літ і онуків гляділи. Мали Вольга з Ружаною тільки одного сина, більше боги не послали, але Честислав вдався такий, що інших зо п’ятеро треба було: і розумом, і спритністю, і вдачею.

Колись ще був у Вольги менший брат, але згинув у одній з бойнь з поганцями. Саме його дочка, Яросвіта, стала жінкою Велестана. Сиротою Велестан вже її взяв, без батька-матері, але Вольга за неї посаг віддав, мов за свою. Дівчина любила їх з Ружаною та шанувала як рідних і Честислава за брата завжди вважала.

У мирі та злагоді жив Захід з Озерним Краєм і з іншими намісництвами філофейськими ніколи не ворогував. Часто селяни до Вольги з тривогами приходили і завжди з добрими порадами йшли. Люд любив свого намісника і завше у богів просив для нього довгих літ.

Зустрів подорожніх Вольга сам, бо якраз об’їжджав свої землі з північного боку — як і інші намісництва, страждав Захід од набігів розбійників з Хребта Вирлоока.

Помітивши його на добротному багряному скакунові, Яросвіта, котра поруч з Велестаном їхала, радісно змахнула рукою та пришпорила коня. Всміхнувся на те Велестан і собі коня галопом пускаючи. Замилувався станом жінки своєї, аж вуста сухі облизав. Вже кілька літ вони в парі жили, вже двійко діток знайшлося за той час, а Велестан і досі був закоханий у Яросвіту по вуха. Вона не лиш з лиця гарною була, а ще мала вдачу як у нього, могла словом підтримати, пораду дати, проте ніколи в душу не лізла. Радився Велестан з нею завжди, хоч Доброслав те й не дуже схвалював. Не лише жінкою та коханкою була для нього Яросвіта, а ще й добрим другом. Так чогось воно сталося, що найстаршого царевича другом вважали всі, а от він — лиш одиниць.

— Не втратила навиків своїх, дочко, — гучним басом звернувся до Яросвіти Вольга, коли вони врешті порівнялися.

— Тут вдосталь місця, аби верхи їздити, в Озерному Краї так нема. Проте я намагаюсь хоч час від часу кататися, аби не забути, як упряж тримати, — відповіла Яросвіта, шанобливо голову біляву схиляючи.

— Доброго здоров’я тобі, наміснику, я кажу і цар наш передає, — вигукнув Велестан.

Вольга хитнув сивочолою головою на знак вітання:

— Чи ж добре дісталися? Чи не мали ніяких перешкод на шляху?

— Все добре, дядьку, — відповіла Яросвіта. — Їдьмо швиденько, бо хочу бачити тітку Ружану та Честислава зі своїми. Чи тут вони вже, чи ще у Приозері?

— Будуть. Скоро будуть тут, — весело кивнув Вольга. — Їдьмо, по дорозі всі новини вам розкажу, а про котрі забуду, ті Ружана нагадає. На вертелі цілий кабан смажиться і хмільний напій холодний в льоху. Гайда!

Прибувши у Яблунець, воїнський загін один з помічників Вольги на нічліг повів. Велестан та Яросвіта до Головного залу хоромів подалися. А там і Честислав з жінкою прибули. Довго обіймалися-цілувалися, смакували соковитим м’ясом та запивали хмільним напоєм. Чоловіки про справи говорили, а жінки плітками обмінювалися. Далеко за опівніч врешті пішли по світлицях, аби відпочити.

Південь

Південні степи на одне широке полотно перетворилися, густо змальоване осіннім пензлем у багряні та брунатні кольори. Навесні та влітку від його стриманої краси та величі подих перехоплювало, восени та взимку воно своєю похмурістю вражало. Як і століття тому, білів на виднокраї, де степ з морем зливався, своїми міцними стінами Другош — від гавані до нього лиш чотири версти було, не більше. Через те часто Другош страждав від набігів поганців, але таки зумів встояти майже не спаплюженим.

За часів Філофея Першого Царя південну столицю перенесли з Другоша вглиб земель, у Степець, але хоч з літами невеличке городище розширилося та розбудувалося, величі свого попередника так і не набуло.

Вже не один десяток літ сидів намісником на Півдні чоловік на ймення Драговит. Наче й непоганий чоловік був той Драговит, але чогось його боги не балували ніколи і нічим. Не лежало його серце й розум до засівання полів та доглядання степів, а ще дуже вже гостру жінку мав. Вона його в залізному кулакові тримала та народила аж п’ятьох дочок і жодного сина. Якби Драговит не мав молодого помічника Древана, то певно геть би занепав Південь. Древан володів світлою головою, твердою рукою та стійким характером, і саме він дбав про те, аби Доброслав всім задоволений був.

Понад усе хотіли Драговит та Оримира, видати заміж своїх дочок, а насамперед найстаршу, Сіяну, але погляди їхні трохи не сходилися. Драговиту було байдуже за кого її видавати, аби лиш брали, а от Оримира вперлася, що зятем буде лиш царевич. Коли Велестана женили, Сіяна ще дівчам була, тому в Ясногора Оримира вчепилася, мов лещатами. Драговит був не проти, але на відміну від жінки розумів, що силоміць оженити Ясногора нізащо не вдасться, та й побрехеньки не допоможуть. Славився на всю Філофею молодий царевич своїм запальним та норовливим характером. Нікому в покору не давався, навіть цареві, якщо то була особиста справа, а не царська. Проте Оримирі втовкмачити то було неможливо і Драговит врешті полишив всі спроби.