Розділ 5

Озерний Край

Якось не так у Ватердані стало після того, як Зореслава поїхала.

Світозара блукала вервечкою коридорів палат, вийшла на торжок й обійшла його повздовж, до господарських прибудов зазирнула, з головним царським конюхом привіталася, дитя прачки забавила, поки та білизну розвішувала, але затишку душі так і не віднайшла.

Все своє коротке життя, скільки себе пам’ятала, Зореслава була поряд з нею. З Добромилою у них таких стосунків не склалося, бо найстарша сестра була швидше як матір, а от Зореслава — подружка та компанія для всіх пустощів, котрі лиш Світозара вигадати могла. Куди не глянь і коли не глянь, сестри були поруч, а от тепер Зореслави не стало.

Світозара подумала, що могла б поговорити з царицею та сумом своїм поділитися, але передумала. Милоліка почувалася певно не краще за неї: одну доньку відправила додому і не скоро мали вже побачитися, а іншу взагалі відіслала бозна-куди.

— Щось шукаєш? — спитав Ясногор, помітивши Світозару біля капища, у самому серці торжка спорудженого. — Загубила що?

Світозара озирнулася хитаючи головою. Знов на очі сльози навернулися, темний оксамит їхній зволожуючи:

— Зореславу загубила.

— О, сестро! — Ясногор порівнявся з нею та всміхнувся і сумно, і підбадьорливо водночас. — Не кисни, як молоко на сонці. Зореслава наша не пропаде. Батько ніколи б їй кривди не завдав.

— То нащо так далеко від дому відіслав? — спитала ображено. — Чом не посватав за котрогось з синів намісників? Чого аж Безіменне? Воно ж і так фактично йому належить.

— І де це ти таких слів понабиралася? Розумних та грамотних, га? Знов тишком нишпориш у батьковій бібліотеці? — розсміявся Ясногор.

— Ніде я не нишпорю, — образилася Світозара. — Він мені сам дозволив і Савло теж.

— Нічого у справах царських не петраєш, ото й не берися, — насупився Ясногор, але не по-справжньому. — До речі, хочу тобі сказати, що Новояр гарний хлоп і він Зореславу не зобидить. Ти краще про себе думай, кого тобі батько в чоловіки підбере.

Світозара аж зуби зціпила те зачувши, але нічого йому не відповіла.

— Випусти пару, сестро, бо зараз вона вухами лізтиме, — все ще добросердно всміхаючись, рушив Ясногор у бік стайні.

Доброслав сидів у Престольній в компанії свого бібліотекаря та хроніста Савла, переглядаючи останній лист з нового літопису.

— Що скажеш, царю? — спитав старець. — Чи згодиться так?

— Савло, от знаю тебе все життя й ти мене знаєш стільки ж, і моїх батька, і діда, і прадіда. Вже не один десяток літ пишеш історію роду Філофейовичів, кожну подію на слова перетворюючи, а питаєш зараз таку дурницю, — повчально мовив Доброслав.

Старець мовчки стиснув кістлявими плечима.

— Не на «згодиться» пишемо, а так, як воно було. Отож пиши те, що своїми очима бачив, — продовжив Доброслав.

— І про крівцю, що з плити витікала? — своєї вів старець.

— І про крівцю, — роздратовано додав Доброслав. — І про те, якого дня наша Зореслава Ватердан покинула.

— То я таки мав вписати, — промовив винувато Савло. — Мав-мав!

— Був би ти не старцем Савлом, а молодим парубком, я б наказав тебе батогом пригостити, — гримнув Доброслав, простягаючи папір — Йди! Кажи своєму хлопові най переписує.

Вклонився Савло і доволі хутенько як на старця, рушив з Престольної.

Доброслав лиш головою хитнув на те. Не злився звичайно ж на нього по-справжньому. Насправді ріднішої людини, жінку та дітей не рахуючи, Доброслав не мав. Савло залишався єдиною ниточкою, котра зв’язувала з минулим, з молодістю та тими, хто давно вже за столом з праотцями сидів.

Савло став юним літописцем при прадідові Доброслава, Філофеєві Першому Цареві, вірно служив дідові та батькові, бачив Доброславове народження та вшанування на царство. Лиш для Савла залишався Доброслав ще хлопчиком: ще юним, ще безтурботним і незаплямованим кров’ю ворогів та власними помилками.

Саме з тієї причини мав старець вольності, котрих не мала жодна людина не те що у Ватердані, а по всій Філофеї. Саме тому завжди пробачав Доброслав його маленькі погрішності. Та й не зі злим умислом ті були.

Підвівшись, підійшов Доброслав до довгого вузького столу, що через всю Престольну тягнувся попід витягнутими вікнами. На ньому лежали декілька старих літописів, котрі він наказав принести учневі Савла з бібліотеки.

З краплею ніжності провів Доброслав по жовтуватому пергаменті, вдивляючись у хитромудрі завитки літер, виведених ще твердою рукою Савла. Певно знав кожен з них напам’ять, так часто читав їх раніше.

В тих літописах, в тих сувоях, котрі ревно оберігав вже стільки десятиліть Савло, отримавши від свого попередника, а той від свого, зберігалася історія життя не одного, а багатьох поколінь правителів, котрі колись жили на Близьких Землях.

Не всі сувої були однакові: ті, що свіжіші, були товстими та змістовнішими, ті, що старіші — коротшими, або й взагалі неповними. Лише за часів Філофея, літописи взялися берегти, мов зіницю ока, а до того хтозна, що з ними траплялося і в чиїх руках вони побувати встигли.

Найстаріший літопис, котрий останні літ двадцять вже заборонено було й чіпати, бо надто крихким став, розповідав про невелику частину Філофеї, котра звалася колись Зеленою Рівниною. Знаходилася та частина на заході й досі існувало ще декілька городищ, назви котрих згадувалися на пожовклому папері. В одному з них, Яблунцеві, сидів теперішній намісник Заходу, Вольга — друг та соратник Доброслава й дядько Яросвіти.

Саме Філофей взяв за основу вчити царських нащадків історії минулих днів, аби вони завжди знали, чия кров в їхніх жилах текла. Доброслав ще далі пішов, бо окрім синів, навчав того й дочок.

Ось і сьогодні вирішив, що настав час Світозари взнати всю історію свого роду. Чогось відчував, що саме наймолодша вбере в себе кожну деталь героїчного минулого відважних пращурів.