Розділ 3

Озерний Край

Збентеження в душі Доброславовій оселилося з тієї миті, як він зі стрімчака до левади спустився. Щось мучило. Щось маленьке, зовсім крихітне, гризло десь всередині. Воно нашіптувало, що не варт було чинити так, як він вчинив.

Хотілося з кимось поговорити, поділитися, може навіть поради запитати, але не мав нікого, хто б справді вислухав та зрозумів. Милоліка в тому не була порадницею, жерці упивалися тріумфом, бо знищили останнє зриме нагадування про старих богів, сини ще недостатньо мудрими були, а для намісників він завжди лишався взірцем і не міг те звання похитнути.

Все своє життя Доброслав прожив подаючи приклад іншим у мудрості, хоробрості, справедливості та твердості характеру. Не мав тепер права оступитися. Для людей він був живим втіленням волі богів на землі. Філофейці завжди вважали, що його вустами до них говорять боги і не мало значення, чи так то в дійсності. Не мало значення, яка була думка царя і чи схожа вона з рішенням богів насправді.

Ні! В старих богів Доброслав вже не вірив, але руйнування віковічної плити все ж вважав не правильним. За краще думав, най би вона собі стояла там де стояла. Коли чубок стрімчака полетів у провалля, жерці та інший люд сприйняли те за знак — час для тих, чиїх імен вже ніхто й згадати не міг, минув. Доброслав дозволив їм так думати, але ж вважав інакше.

Отож змалечку навчений тримати свої особисті переживання при собі, Доброслав і словом ні з ким не обмовився ні по дорозі назад до Ватердану, ні після прибуття до своїх царських палат.

А там його вже очікував посланець із Загарду і Доброслав добре знав чому.

Загард був крихітною, за мірками Філофеї, столицею не менш крихітного князівства, котре носило назву Безіменне. Воно залишалося одним з небагатьох вільних князівств Ближніх Земель, більшу частину котрих тепер займала Філофея. Захопити його та перетворити на одну зі своїх провінцій для Доброслава не стало б складністю. Розпочавши війну в полудень, він би встиг до Ватердану на вечерю, але цар того не хотів. Вважав час відвойовувати території кров’ю врешті минув.

Безіменне частенько страждало від набігів поганців, бо знаходилося біля самого Синього моря. Найбільшої біди зазнавало восени, коли видимість територій ставала найкращою на багато верст вглиб Земель. Доброслав часто приходив на допомогу князю Радилу та його сину Новояру, а ті завжди платили у відповідь добром Філофеї.

Не дивлячись на свої крихітні розміри та територію, котра була частково степовою, а частково перетворювалася на узбережжя, жило Безіменне заможно. Окрім вилову цінної та рідкісної риби, що продавали до Філофеї, виловлювали вони ще й дорогоцінні перли, котрі перетворювали на дивовижної краси коштовності.

Колись, декілька століть тому, землі теперішньої Філофеї мали лиш одних майстрів, рівних котрим у виготовленні дорогоцінностей не було ніде, жили ті майстри на півночі. Але з часом справа їхня прийшла в занепад. Копальні більше не дарували прекрасних каменів та блискучих металів, тому північний народ змушений був покидати свої скельні городища та шукати кращої долі деінде.

Казали, що деякі північні осіли на території теперішнього Безіменного й передали свої вміння нащадкам. Саме тому дорогоцінності загардців не поступалися красою та вишуканістю роботам своїх предків.

Чи правда то була, чи лиш чергова легенда, але люду Безіменного було приємно вважати себе нащадками північних ювелірів і ніхто не забороняв їм того робити.

Чи не найкрасивіші вінці, намиста та сережки з перлами прикрашали не лише княгиню Безіменного, але й сяяли на цариці, царівнах та жінках з родин намісників Філофеї — так Загард дякував за заступництво.

Доброслав поважав князя Радила, бо той, як і він сам, був розумним, шляхетним, хоробрим та мудрим правителем. Не одне десятиліття вів з ним дружбу, ба, навіть довіряв, і саме тому, крокуючи до своєї розкішної Престольної, вже знав за чим прибув посланець.

Побачивши царя, вартові, котрі стояли пообіч від широченного дверного отвору з добротними дубовими варцабами, враз схилили голови на знак шани.

Доброслав пройшов до Престольної, нашвидкуруч знімаючи з плечей товсту похідну мантію. Одна з престольних служок враз підхопила ту мантію і зникла в темному кутку. Статечно пройшов Доброслав до дерев’яного помосту, на котрому стояв його литий золотий престол.

Парубок, закутаний у брудну накидку та замурзані багнюкою чоботи, низько схилив голову, скидаючи підбитого хутром капюшона:

— Царю, низько схиляю голову та шлю тобі глибокі сердечні вітання од друга твого, князя Радила, та низький уклін од княжича Новояра.

Доброслав схвально хитнув головою, поважно опускаючись на престол.

— Дозволь передати тобі листа, княжою рукою завіреного, — далі вів посланець, знову голову схиляючи.

Доброслав кивнув:

— Прошу!

Парубок підступив до престолу, простягаючи жовтуватий сувій.

Доброслав неспішно розгорнув його, пробігаючи очима по написаному, хоча й знав, про що там йтиметься.

— Мені наказано або чекати два дні, якщо ти даєш згоду, або ж повертатися до Загарду вже зараз, — продовжив.

— Як звуть тебе, хлопче? — поцікавився Доброслав, не підіймаючи погляду від листа.

— Велезаром матір нарекла, — відповів парубок, темне густе волосся з очей прибираючи.

— Ти знаєш про що мова в листі? — спитав Доброслав, зрештою на нього поглянувши.

— Так, царю, — кивнув. — Сказав мені князь, бо ж головою відповідаю.

— Добре, Велезаре. Ти йди з тією дівкою. Вона тебе нагодує та напоїть, перепочиниш з дороги. А я поки все обмізкую і на світанку знати дам, що вирішив і що буде, — Доброслав поглядом підкликав одну з престольних служок і дівчина усміхнувшись повела посланця вервечкою напівтемних коридорів.

Там зустрілися їм царевичі, котрі якраз до Престольної прямували. Ясногор навіть привітався з посланцем, коли вони миналися.