Розділ 2

Світоградська левада

Від холоду Світозара аж зубами стукотіла. Хоч під ранок Зореслава натягнула на них поверх ковдри ще й лисячу шкуру, тепліше чогось не стало. Стояла Світозара біля згаслого багаття і тремтіла, мов її Вогневиця била. Ніс замерз, пальці задубіли, ніг майже не відчувала.

— Ти чого, сестро? — бадьоро спитала Зореслава, скручуючи шкуру та складаючи її на віз. — Скоро сонечко покажеться і холод мов рукою зніме.

Світозара на те лиш скривилася.

— Готові, дівоньки? — поцікавився Ясногор, з насмішкою до них наближаючись. — Вже рушаємо.

— А вози? Тут хтось залишиться? Розбійники ж лиш чатують десь поміж дерев за узліссям, — Зореслава спрямувала свій гострий погляд в бік Кістяного лісу.

— Тут варта зостається, а потім їх змінять, щоб теж на стрімчак піднялися, — відповів Ясногор. — Хутко, дівоньки, хутко!

Зореслава скорчила гримасу, дивлячись йому в спину, а тоді усміхнулася до Світозари:

— Біжімо, швиденько вмиємось біля струмка.

Світозара знов скривилася від самої думки в льодяну воду занурювати й без того холодні пальці, але сумирно пішла за сестрою.

Доброслав поцікавився у Велестана, чи всі готові і почувши ствердну відповідь, першим рушив стежкою на стрімчак. Коні лишилися на леваді, всі вози лишилися на леваді, провізія та особисті речі, котрі з собою брали, теж лишилися на леваді.

Покірно та піднесено прямували філофейці на чолі зі своїм царем на крутий стрімчак, що з літами ще більш гострим став. Важкі боввани несли дужі воїни на своїх плечах, час від часу зупиняючись на перепочинок, але то була священна ноша і відмовитися від неї в жодного навіть в думці не було.

Поступово вершина стрімчаку заповнилася людом. Найпершими та найближчими до Священного провалля звісно ж була царська родина, а вже за ними гуртувалися й інші.

З наказу Доброслава утворили живий коридор, котрим до самого чубка стрімчака пройшли ті воїни, котрі несли бовван Сварога. За ним несли Перуна, а далі Світовита.

Настала мить, котрої, затамувавши подих, чекав весь філофейський люд.

Доброслав повільно підійшов до кам’яної плити, на молоко своїм кольором схожої, і вдивився у древні знаки старих богів, різьблені по всій поверхні, впереміш з дивними завитками та стрілами.

Ніхто не знав, стільки віків лежала плита на тому місці і хто її туди приніс, хто умілою рукою всі знаки вирізав. Ще до князя Горислава вона там була: дощами омита, снігами присипана, палючим сонцем охоплена, нещадними вітрами овіяна. Жодна стихія влади над тією плитою не мала, жодній її зруйнувати не вдавалося.

Доброслав відчув, як горло невидима крижана рука стискає. Кинув погляд на Милоліку, але жінка лиш з усмішкою йому кивнула. Їй старі боги геть невідомими були, страху в душу не вселяли.

Доброслав знову вдивився в плиту, помічаючи в самих куточках знаків Місяця щось темне, глибоко в камінь просочене і навічно там залишене — кров жертовна то була.

— Давай! — скомандував Доброслав.

Два воїна, котрі важкі молоти в руках стискали, якось невпевнено до плити підійшли, а тоді перезирнулися.

Доброслав відчув їхнє сум’яття, навіть острах відчув — одне діло в старих богів не вірити, але зовсім інше їхнє капище паплюжити.

Завжди цар приклад іншим показував, ніколи задніх не пас і за спинами не ховався, першим у бій із загарбниками йшов, тому й тут інакше вчинити не зміг. Вихопив з рук одного з воїнів молот і, в два кроки поруч з плитою опинившись, зі всієї сили вдарив в осередок.

Вітер враз засвистів над головами паломників. Якось по-особливому засвистів: пронизливо, жалібно, моторошно. Наче гіркий плач по леваді проллявся.

Доброслав здійняв молот над головою і вдарив по плиті вдруге.

Небо повільно хмари темні вкрили. Вітер ще дужче завив, наче звір поранений. Жінки одна до одної притулилися не розуміючи, що раптом коїтися почало. Чоловіки один на одного поглядали і погляди ті, всі як один, стривоженими стали.

Доброслав важко зітхнув і вдарив по плиті втретє.

В ту ж мить грім небесний левадою прокотився. Затремтів стрімчак так, наче його хто з середини гатив. Тріснула плита, мов павутинням тріщинами покриваючись. Здалася!

Доброслав придивився до неї, бо раптом побачив щось, чого бути там просто не могло. Схилився, молота стискаючи, очима кліпнув, але мара нікуди не поділася. По молочному камені, з тріщин на зовні червона рідина повільно просочувалася. Густа та тягуча вона була і червонюща наче…

— Кров! Сили небесні й земні! — викрикнув Вольга — найстарший з намісників — до Доброслава підійшовши. — Кров з плити витікає, наче з рани на живому тілі.

— Що ж то за мара?! — прошепотів до Вольги другий намісник Драговит.

Люд злякано відступив.

Доброслав знав, що філофейці очікували його слова, але чи не вперше в житті засумнівався в тому, що робив. Шляхів два було: або відступити, або продовжити почате та возвести боввани, котрі все ще тримали на своїх плечах воїни.

Проте того разу не Доброслав, а вищі сили за нього вирішили.

Налетів знову вітер шквальний, аж каптури з декотрих зриваючи, вихором закружляв навколо Доброслава та плити. Кров з неї юшила ще дужче, потекла з заглиблень вниз на траву пожовклу, в багряне її фарбуючи. А тоді, мов хто різонув ножем паляницю, чубок стрімчака затремтів, відокремлюючись, і разом з плитою полетів вниз, у саму пащу провалля.

Заверещали жінки, закричали й чоловіки. Вольга Доброслава за плече схопив, назад відтягаючи, аби й той слідом за чубком не звалився.

Тиша могильна на стрімчаку запанувала. Лиш чутно було як важко та перелякано люди дихають. Так само несподівано як з’явився, зник шквальний вітер, так само, мовби й не було, хмари чорні небо полишили і знову сонце яскраво та привітно засяяло.

— Це знак був! — голос Доброслава рівно та впевнено звучав, що аж ніяк не в’язалося з тим, що в його душі в ту мить діялося. — Знак, що старим богам тут не місце більше, що нові мають стояти та Філофею оберігати.