Розділ 1

Світоградська левада

Холодні густі тумани передсвітанковий Озерний Край заволокли, коли з Ватердану рушила процесія паломників, тримаючи шлях свій до Священного провалля. Багацько люду зібралося, а ще більше приєднувалося, вже очікуючи на вогких насипних трактах, що з’єднували між собою поселення філофейців.

Хто на конях був, хто піший, але шлях тримали разом: не поспішаючи та один одного не випереджаючи. Цар, царевичі, намісники та трохи воїнів на чолі процесії їхали, решта ходу замикали, захищаючи од диких звірів та розбійників, що наплодилися по всьому царстві, як гриби після дощу.

Щедрі дари везли з собою, аби задобрити богів та отримати їхнє заступництво аж до наступного року.

Цар ще минулої осені наказав кращим майстрам взятися за чи не найщедріший дарунок і ті наказ виконали.

Умільці, в жилах котрих текла крапля крові легендарних лісових майстрів, вирізали з найміцнішого граба величезні боввани своїх верховних богів, та так вирізали, що мов живі з них божества на білий світ дивилися. Тепер ті ідоли везли до їхнього єдиного та останнього місця призначення — на стрімчак біля Священного провалля. Саме там мали боги височіти над всім царством: кожен його закуток бачачи, за кожним з живих пильнуючи.

Десь дуже глибоко в душі мав Доброслав крихту сумнівів у тому, що надумав зробити, бо такого за останні століття ще не робив ніхто.

По землях навколишніх поганські боги давно вже правили і тому опиратися не мало толку. Почалося все не тепер, ще до правління Доброслава перші паростки нової віри на землі філофейській проросли. Тривало воно досі і Доброслав знав, що триватиме далі й далі. Старе забувалося, нове та інше йому на зміну приходило, бо то закономірність людського життя. Проте саме Доброслав насмілився знищити останній символ, котрий возвеличував старих богів — кам’яну плиту, древніми знаками різьблену, котра на стрімчакові хтозна скільки віків лежала, а на її місці звести дерев’яні боввани молодих богів, аби саме там їм поклонятися та дари підносити.

Ніхто на супротив цареві не став, мало хто древньою плитою переймався, одиниці задумалися, чи ж варто таке робити.

Як золотаво-рожевим маревом заходу Філофея вкриватися почала, сонце на спочинок проводжаючи, дісталася хода до провалля.

— Тут, у леваді, і заночуємо, а вже на світанку нового дня підіймемося на стрімчак та богів вшановуватимемо, — звернувся Доброслав до своїх воїнів, котрі всі як один біля нього зібралися, коней за вуздечки притримуючи.

— Накажу збирати хмиз та палити багаття, — відповів дужий чоловік з копицею рудувато-каштанового волосся та проникливими сірувато-зеленими очима.

Доброслав на те згідно хитнув головою:

— Так, Велестане, наказуй!

Чоловік розвернув коня, прямуючи в гущу воїнів свого загону. Він здійняв вгору руку з мечем, скликаючи їх до себе.

Жінки, котрі були в процесії, взялися знімати з возів казани та миски, аби готувати вечерю.

Доброслав спішився з коня біля невеличкої поляни під широкою вербою, де на рядно присіла Милоліка. З усмішкою на мить задивився на неї — прекрасну та гордовиту як і тридцять літ тому, а тоді підійшов ближче.

— Чи стомилася ти, царице? — спитав.

З теплою усмішкою глянула Милоліка на нього, а тоді поманила рукою, вказуючи присісти поряд. Доброслав опустився на рядно поруч з нею, одразу відчувши, як прохолодою від струмка потягнуло.

— Ні, царю мій, я не стомилася. Маю собі думку одну і над нею мізкую вже довгенько, — зітхнула.

— Яку ж? — надав голосу зацікавленості Доброслав.

— Вже трійко літ живуть у парі наша Добромила та Славір. Дружно та гарно живуть, а боги їм все радість у дім не дарують. Одвернеться од неї Славір і по інших піде. Не хочу, аби моя дитина такого приниження зазнала, — поділилася тривогою Милоліка.

— Жінко моя, ти себе дарма тим мучиш, — суворо відповів Доброслав. — Ми дали Добромилі життя, ми викохали та виростили її, ми віддали її в руки чоловіка, що був гідний царівни, а далі вже не в наших силах та праві щось робити. Не ми, Славір за неї відповідає, вона його жінка…

— Вона наша дочка, — тихенько обірвала його Милоліка.

—Так: була, є і нею залишиться до скону. Вона наша, але разом з тим і вже ні, — Доброслав озирнувся навкруги, намагаючись розгледіти свою найстаршу дочку.

Добромила сиділа неподалік, біля одного з багать, в компанії двох їхніх молодших доньок та невістки, але виглядала якось відсторонено.

— Завтра проси для неї заступництва у Мокоші, жінко, — Доброслав підвівся та пішов до гурту своїх воїнів.

Милоліка знову звела погляд на Добромилу і коли молода жінка подивилася на неї крізь язики полум’я, лагідно їй всміхнулася.

Доброслав любив своїх дітей. Після того, як схоронив вже сімох, дорожив тими, що лишилися сильно та глибоко, але показувати те привселюдно права не мав. Єдина слабина, котру б дав, могла обернутися для нього і царства гіркими наслідками. А такого цар собі дозволити не міг.

Царство його за тридцять літ внутрішніх міжусобиць не мало і чесно кажучи, не думав, що матиме, але краще догледіти, аніж недогледіти.

Мав Доброслав чотири намісника, котрі сиділи на кожній стороні Філофеї. Розумні та хоробрі чоловіки то були і Доброслав дуже їх поважав. Деякі з ним плечем до плеча стояли ще з молодих років, як він царевичем при батькові був. І так вже якось сталося, що з одним з намісників вони поріднилися. Син його попросив собі за жінку царівну Добромилу. Не бачачи причин відмовляти, Доброслав дав на те згоду. Саме тому тепер не міг виділяти дочку, бо таким чином виділяв би й зятя — молодого намісника — з поміж інших.

Сказав Доброслав, щоб Милоліка заступництва у Мокоші для дочки просила, але й сам про те збирався просити у доброї богині.

— Батьку, — до Доброслава підійшов Велестан. — Табір ми розбили, багаття запалили, жінки вечеряти варять, чоловіки коней напувають. Все як треба.