Пролог

Ми не обираємо часи.

Ми можемо тільки вирішувати,

як жити у часи, котрі обрали нас.

Дж. Р. Р. Толкін

Ночі холодними вже стали. В повітрі відчувалася та сама сувора гіркість осені, впереміш з ароматом палаючого дерева, котре, аби зігрітися, щовечора підпалював у своїх жаровнях люд. Дні поспішно котилися на захід, поступаючись місцем синім сутінкам, сонце все рідше й рідше показувалося на обрії. Воно лишень ліниво потягувалося, закутане в свої пухкі хмарні шати.

Наближалися дні традиційних походів до Священного провалля, котре вже не одне століття тулилося біля Захмарної гори і приймало у своє бездонне темне нутро щедрі дари жителів тих земель. Чого лиш воно на своєму віку не бачило, чим лиш не смакувало, а все ширше і ширше розкривало моторошну пащу.

Навіть спекотним літом віяло від того провалля прохолодою та незрозуміла тривога огортала кожного, хто біля нього опинявся. Саме тому ніхто не волів йти туди частіше, аніж у дні піднесення дарів богам.

Мудрі казали, що те провалля не просте, що воно ховає в собі ворота до світу мертвих, де владарює молода богиня Мара.

Не любив люд зайвий раз опинятися біля Священного провалля, але ж стоячи на самому чубкові стрімчака, котрий нависав над кам’яною пащею, мовби захищаючи від Захмарної, така дивовижа очам відкривалася, що словами описати неможливо.

Попереду, переливаючись всіма відтінками осені, лежала й дихала широка левада. По ній верби пишні поросли, поміж них струмок кришталем на сонці виблискував, поряд калина схилилася, мовби кланяючись за свіжу водицю, що коріння живить та життя дає.

В серці левади давні руїни сіріли, густо м’яким мохом та лишайниками порослі.

Старі розповідали легенду, що колись той струмок частиною повноводної ріки був, руїни ті неймовірної краси палатами височіли, а навколо них лежало городище — пишне та багате. Столицею величного князівства воно було. Рівних тому князівству не існувало, але згубили його чвари та людська жадоба. Те князівство було останнім, що поклонялося старим богам.

Тепер вже все по-іншому стало, хіба-що чвари та людська жадоба не зникли нікуди.

Від північного сходу на схід гордовито возвеличувався густими кронами дерев прадавній ліс, котрий носив ймення Кістяний. Коли з’явився і скільки віків простояв на своєму місці, не знав ніхто і ніхто вже не міг дізнатися. Казали, що Кістяний живе відтоді, як існує світ. Може так і було. Одне сказати можна напевно — з кожним новим роком він, наче жива істота, ріс, розширювався, поглинав все більше й більше земель, але жадав ще і ще. Десь там, в самому серці того лісу, у невидимих людському оку різьблених палатах, жила богиня Девана.

На південь, аж до небокраю, тягнулися розкішні буйні степи, на захід пухкі пахучі поля, на північ — неприступні засніжені скелясті гори, поділені навпіл моторошним Хребтом Вирлоока. А на південному заході від левади: і не далеко, і не так вже й близько, розкинувся Ватердан — люд називав ту територію Озерним Краєм, бо саме там зосередилися чи не всі водні артерії величезного царства Філофея.

Саме під печаткою нинішнього філофейського царя Доброслава вже не один десяток років і перебували всі землі, котрі оточували Священне провалля, леваду та руїни прадавньої столиці.

Доброславів рід вівся з самих глибин віків і в жилах його текла кров славетного князя Горислава.

Три десятка літ сидів Доброслав у білосніжних палатах Ватердану та залізною рукою тримав царство своє: вірних нагороджував, невірних на смерть карав, землі своїх предків возвеличував, бої запеклі із заморськими загарбниками точив, щедрі дари молодим богам, котрі у Філофеї панували, підносив та сліду старих богів позбувався.

Зі всім люд Філофеї погоджувався, лиш останнє спокою не давало.

Давно наче не було в царстві жодного, хто б старим богам поклонявся, але були такі, котрим про тих богів розповідали діди-прадіди, з розповідями й краплю віри в серця вселяючи. Отож вони стиха засуджували Доброславів рід, що віру предків на віру чужоземців проміняли. Винили в тому й царицю свою, бо була вона не філофейської крові.

Як полонянку один з намісників Доброславових дівчину з-за Синього моря привіз колись. Побачивши її, простоволосу та ледь живу од страху, закохався Доброслав глибоко та на все життя і за жінку взяв. Нарекли її жерці Милолікою, на філофейський манер, бо дуже вже з лиця гарною та вдатною вона була, а ім’я, при народжені дане, так ніхто ніколи й не почув.

Діти, а знайшлося їх у Доброслава та Милоліки аж дванадцять, багато від її заморської зовнішності перейняли і вийшли як на підбір: високі, стрункі й зеленоокі і лиш наймолодша з дочок, найменша, як дві краплі води на Доброслава схожа була — тендітна, чорнява та кароока.

І хоч з того часу, як опинилася цариця у палатах Ватердану минуло вже тридцять літ і вже встигла вона довести свою прихильність та відданість філофейцям, тихо деякий люд звинувачення сипав, що саме з її легкої руки Доброслав остаточно старив богів зрадив, а їм на заміну віддав наказ шанувати та почитати чужоземних — тих, котрих почитала сама Милоліка.

Проте ніхто відкрито виступати не наважувався, бо намісники, котрі сиділи по хоромам у різних частинах царства, на крові Доброславу присягнули і присягу свою порушити не сміли, а якщо не сміли вони, то не смів і народ.

Минали літа. Ті що старих богів пам’ятали до землі відійшли, а ті, що на світ з’явилися, про них не знали, тому приймали чужоземних за своїх. Де-не-де ще підіймалися голови сивочолі та вони, під вагою літ, з часом теж туманом танули.

Сам Ватердан городищем геть молодим був. Почав зводити його Доброславів дід, місцем обравши те, котре чи не найкращим на його думку було — на острівець схожий природній скелястий монумент, оточений звідусіль десятками дзеркальних озер та струмків з кришталевою водицею. Доброслав за тридцять літ, що на престолі філофейському сидів, врешті закінчив. На тому монументі й було збудовано дивовижної краси кам’яні палати: з гостроверхими дахами, вузькими високими вікнами та безліччю оглядових башточок, розсипаних по периметру оборонної стіни. Біля палат, попід оборонною стіною, з літами розрослося й городище, надійно захищене, наче у богів за пазухою. Частину каменю для хоромів зі скелястих надр монументу видобували, частину з крайньої півночі везли, але таки зуміли звести палати, надійніших за котрі навіть за морем не було. Так кожен з гордістю стверджував.