Глава 2: «Тестова лабораторія Естеріума»

Ми їхали в автобусі вже кілька годин. Це було справжнє  випробування, бо в транспорті не виявилося жодного вікна. Добре, хоч люк був відчинений, і до салону циркулювало свіже повітря. 
Всередині автобуса по боках були розміщені сидіння, вздовж даху, ніби в хірургічній операційній, світили великі лампи, а в передній стінці був умонтований телевізор. 
- А де ви такий транспорт взяли, у місцевих бариг? - звернувся до кремезного чоловіка хлопець, який сидів у кінці салону. У нього, очевидно, почали здавати нерви. Він усю дорогу скаржився своєму співрозмовнику на незручності.
Відповіді не було, охоронець тупо витріщався у величезний екран монітора. По телику якраз крутили «Вісник Естеріума». Корпорація мала власний канал, який цілодобово знайомив із новинами свого дітища: рейтинг кланів, арени і турнірні поєдинки, огляд торгових новинок, ремісничі угіддя, екскурсійні огляди локацій, «У світі тварин Естеріума» і багато іншого. До слова, остання передача була справді цікавою, бо далеко не щодня можна побачити величезних големів, екстремальні занурення в глибокі печери або захоплюючі підземелля. Однак жодна телепередача не могла відволікти від того факту, що ми їхали, наче в'язні. 
Позаду нас пролунав ображений жіночий голос:
- А ось що робити, якщо, наприклад, мені треба до вбиральні?
Я повернувся. Перше, що впало мені в очі, це яскраво-руде кучеряве довге волосся. Обличчя дівчини було густо засіяне веснянками. Вона глянула на мене проникливими зеленими очима, ніби запитуючи: «По-твоєму, дівчата що, не ходять до туалету?». Я швидко обернувся, а Гордій розплився в безглуздій посмішці.
Цього разу охоронець відреагував. Обвівши пасажирів поглядом, він закотив лівого рукава і глянув на свій годинник.
- Майже приїхали.
Від цього, звісно, легше не стало, але вже через п'ятнадцять хвилин автобус справді зупинився. Коли відчинилися двері, перед нами стояли представники корпорації. Їх ми впізнали по спецформі.
- Спускайтеся, друзі, - ввічливо звернувся до нас присадкуватий мужчина. - Ласкаво просимо в лабораторію Естеріума! Від імені нашого керівництва приношу щирі вибачення за завдані незручності, а саме - прихований від очей маршрут. Наш об'єкт засекречений. Мене звуть Микола Васильович, я буду вашим куратором протягом усього часу перебування в стінах лабораторії. Можете звертатися до мене з будь-якими питаннями.
Чоловік дістав із рюкзака книгу, на обкладинці якої було написано «РЕГЛАМЕНТ». Він довго і нудно вводив нас в екскурс, докладно описуючи, що на території лабораторії робити дозволено, а що заборонено.
Коли автобус від'їхав на парковку і звільнив перед нами місце, я побачив величезний палац у класичному стилі, відреставрований за останнім технічним словом.
Видовище не могло не зачарувати своєю красою і грацією одночасно. Не те щоб я був фанатом подібного формату, просто будівля виглядала приголомшливою. Двоповерхове приміщення синього кольору було ніби розділене на три частини високими колонами, а та, що посередині, мала форму півкола. Над центральним входом знаходився балкон, який також підтримували дві пари колон. Однак, розглянути що-небудь всередині будівлі через тоновані вікна було неможливо.
- Ну що ж, вступний інструктаж завершено, тепер ми можемо йти далі. Беріть свої речі.
Вся група вирушила в бік споруди по вимощеній візерунчастими плитами стежці. Центральна алея була облаштована високими кущами-деревами, вистриженими акуратною рукою майстра. То були не просто фігури та різні образи, а справжні витвори мистецтва.
- Зараз ми знаходимося на території саду Афродіти, в центрі якого розташований Фонтан Удачі. Як свідчить легенда, на цьому місці колись купалася сама богиня Афродіта Менеська. І саме на її честь тут спорудили фонтан. Відтоді люди вірять, що вмившись цією водою, можна отримати благословення самої богині.
«Он воно як, Фонтан Удачі, цікавенько... » - подумав я про себе, але куратор, ніби читаючи мої думки, продовжив:
- Я впевнений, вам буде нескладно відшукати інформацію про цей палац у мережі. Я готовий вам навіть допомогти. Але хочу одразу попередити: розголошення будь-якої конфіденційної інформації про об'єкт суворо забороняється. Як ви вже знаєте з підписаних вами контрактів, за це передбачена кримінальна відповідальність із терміном ув’язнення до п'яти років.
У повітрі повисла незручна пауза. До горла підступив комок. А куратор спокійно продовжив:
- Але вам це не загрожує, адже так? - посміхнувся він, обернувшись до майбутніх гравців. - Що ж, ось ми і прийшли, проходьте всередину, вас уже чекають.
Зблизька палац виглядав ще дивовижнішим. Піднявши голову вгору, я зміг розглянути різні кам'яні скульптури, розташовані уздовж даху. А на балконі я помітив сивочолого мужчину. Він курив сигарету і спостерігав за нами.
Підіймаючись по сходах, ми з Матвієм прислухалися до галасу позаду нас.
- Відійди!
- Розійдись!
Крізь натовп пробивалися двоє хлопців. Один із них був високий і худорлявий, а другий навпаки - пузатий коротун. Тільки коли рука високого хлопця доторкнулася до мого плеча, я зміг розгледіти його як слід: коротка стрижка, гострі вилиці, під очима красувалися мішки, з-під яких на мене дивилася пара хитрих карих очиць. Ніс був кривим, очевидно, зламаний у декількох місцях. На підборідді стирчала мерзенна цапина борідка. Він виглядав, ніби наркоман, який втік із притону.
Худий криво мені посміхнувся і поспішив уперед. За ним поплентався і товстун. Однак Матвій відступив вправо і закрив йому дорогу. Товстун наскочив Матвієві на спину. Від зіткнення зі сталевим, накачаним тілом Матвія живіт гладуна завібрував, неначе желейний. Він миттю відійшов на кілька кроків. Я добре розгледів кругле обличчя, обвислі щоки, повні масні губи і довге жирне волосся.
- Сич, доганяй, - крикнув худий, розпихаючи дівчат попереду.
Товстун від несподіванки зіщулився, і Матвій дав йому нарешті пройти. 
- Ти тільки поглянь, місця їм мало. Нехай ідуть, - сказав я.
Від цієї «солодкої парочки» людей трохи не нудило. Хтось мовчки відходив убік, а хтось відверто обурювався через їхні витівки.
- Куди преш, виродку? Місця тобі мало чи що? - попереду йшло троє дівчат, схожих одна на одну, як крапля води. Вони навіть були одягнені майже однаково. Проте, одна таки вирізнялася з-поміж інших, мабуть, їхня «головна».
- Сама дурна! - огризнувся худий і зник за дверима. 
Пройшовши у відчинені двері, я завмер на місці, оглядаючи все навколо. Високі стелі були розписані мозаїчними фресками. У центрі залу, прямо над моєю головою, висіла величезна люстра, оздоблена тисячами прозорих кришталевих уламків. Яскраве світло переливалося всередині кожного з них, відбиваючись на мармурових плитах підлоги. Зал був заповнений справжніми витворами мистецтва: монументальними скульптурами, живописом ‒ від натюрмортів до епічних баталій, траплялися тут і роботи з дерева. Попереду був розташований широкий сходовий майданчик білого кольору з балюстрадами по обидва боки.
- Чого став, як бовдур? - голос охоронця повернув мене до реальності. - Викладай речі на огляд, а сам проходь до сканера.
- Деме, заснув чи що? - позаду пролунав голос Гордія.
- Задивився, - зізнався я, скидаючи рюкзак на стрічку огляду. Пройшовши успішно процедуру сканування, я закинув рюкзак на плече і пройшов у холл до решти групи. Після перевірки нас запросили до буфету перекусити після виснажливої ​​дороги.
- Вибачте... - рудоволоса дівчина якось нерішуче звернулася до куратора, - не могли б ви підказати, як пройти до вбиральні?
- Так, звісно. Зараз йдіть прямо, потім поверніть наліво, і до кінця коридору.
- Дуже дякую, - посміхнулася вона у відповідь і швидко пішла.
За словами куратора, ми увійшли в аудієнц-зал. Ближче до вікон стояли круглі фуршетні столи. Тут були різні страви і закуски. Я поклав собі в тарілку кілька канапе, пару бутербродів з ікрою, і вирішив спробувати закуску з баклажанів і помідорів.
Гордій із Матвієм стояли в кінці залу, уважно розглядаючи античні твори мистецтва. Тут було повно цікавого антикваріату, наче в музеї. Раптом бічні двері розчинилися й до нас вийшов, одягнений у розкішний смокінг, поважний чоловік:
- Дорогі гості, за декілька хвилин розпочнеться нарада, прошу всіх пройти до актового залу. Вибачте, що доводиться відволікати вас від бенкету.
 «Дуже добре, саме час спробувати десерт», - подумав я про себе.
- Ви не будете заперечувати? - за моєю спиною почувся приємний жіночий голос. Повернувшись, я побачив струнку милу дівчину з блакитними, наче небо, очима. 
- Так-так, звичайно, проходьте, - витиснув я з себе незграбну посмішку. Намагаючись уникнути незручного моменту, я позадкував. Дівчина тримала під руку свою рудоволосу подругу, яка дивилася на мене яскраво-зеленими очима. Вона була невисокого зросту, ледь діставала мені до плеча. Обличчя було вкрите веснянками, але погляд був важким, я б навіть сказав - гордовитим. Ще трохи так постоявши, вона щось мугикнула і демонстративно відвернулася, вдаючи, що мене не помічає.
- Вибачте, а ви теж будете брати участь в тестуванні? - блондинка трішки зашарілася.
- Так, все вірно, - я перевів подих, витримавши невелику паузу. - Вибачте, я не представився, мене звуть Дем'ян. А вас?
- Мене звуть Єва, - посміхнулася дівчина, - а це Елеонора, для друзів - просто Еля.
- Ми ще не друзі! - розлютилася рудоволоса, легенько стукнувши свою подругу в плече. Я посміхнувся.
Тим часом за спинами дівчат мені рукою махав Гордій, нагадуючи, що нам час іти.
- Було приємно познайомитися. Та нам пора йти. Скоро все почнеться. До зустрічі!
Ще трохи помовчавши, я попрямував до актового залу. 
- Ну-c, скажи, у тебе вийшло з нею познайомитися? - збуджено почав торохтіти Гордій, - ти дізнався її ім'я?
- Так, але не більше того, вона просто попросила мене відійти в бік.
- Ех... Зрозуміло, - тільки й зітхнув Гордій. 
Пробравшись через натовп людей, ми нарешті опинилися всередині залу. Тут було досить просторо, але людно. Цікаво, що більшість була одягнена в уніформу оранжево-фіолетового кольору. У тякому ж одязі біля трибуни кілька осіб налаштовували апаратуру.
- Проходьте сюди, - звернувся до нас один із співробітників.
Нас провели під саму сцену. Як виявилося, для учасників проекту виділили цілий ряд. Тут уже сиділи чорняві дівчата, і Гордій попрямував до них.
- Акуратніше там, ковбою, - застеріг я.
- Я-хо-хоу! - Гордій закрутив над головою невидиму мотузку і сів поруч із ними. Так вийшло, що поруч зі мною сіла Єва. Однак, ми не продовжили знайомство, бо вони з Елеонорою щось активно обговорювали. 
Коли в аудиторії всі розсілися по місцях, на сцену вийшов той самий чоловік, котрий і запросив нас сюди.
- Раз-раз. Один, два, три. Дякую вам, хлопці, все працює. - Він почекав, поки його колеги спустяться і сядуть в залі, а тоді продовжив:
- Найперше я хочу подякувати всім за те, що прийшли. Мене звуть Павло Анатолійович, я генеральний директор тестової лабораторії «Естеріума». Як ви вже знаєте, наш об'єкт є закритим, і ми б дуже хотіли, щоб він таким і залишався. Зайва увага преси нам ні до чого. Дякую.
Він перевів подих, оглядаючи перший ряд.
- Отже, починаючи з завтрашнього дня, ми запускаємо фінальне закрите бета-тестування нової локації «Грінленд». Ваша основна задача - брати активну участь в ігровому процесі. За вашими діями спостерігатимуть наші фахівці. Всі ваші досягнення, які ви отримаєте протягом наступного тижня, збережені не будуть. І після закінчення проекту вхід у Грінленд до офіційного відкриття буде закритий. Також протягом цих семи днів ви не зможете видалити або перезапустити нового героя. У неділю ввечері, після закінчення тестування, ваші герої зможуть переміщуватися в будь-яке місто, обране вами на карті світу Естеріума.
Він ще довго і нудно розповідав про суворі правила внутрішньоігрового світу, про які ми й так знали.
- Над НПС НЕ зловтішатися, не обкрадати і не глумитися. Не вбивати НПС, якщо цього не потрібно в квестовому ланцюжку. Щодо регламенту «Естеріума» і робочого розкладу, всю інформацію ви отримаєте безпосередньо від персональних кураторів або начальників відділів. Власне кажучи, зараз саме час із ними познайомитися. - Він перевів подих, відпивши води з маленької пляшечки. - Представляю вашій увазі Семена Борисовича, начальника першого відділу.
Уважні погляди втупилися у чоловіка, який піднявся.
- Вашим тестером буде Єва, - він глянув на біляву дівчину. - Хлопці, будьте ласкаві, - директор вручив одному з співробітників мотузку, на якій звисала пластикова картка з номером «1». Єві вручили пропуск.
- Також хочу зауважити, що картка є персональним ключем від ваших апартаментів. Далі…
Він продовжив перераховувати одного співробітника за іншим. Я йшов під номером «5», якраз-таки після Гордія і Матвія. Навалилося стільки інформації, і все, що я запам'ятав, це те, що блондинку звуть Єва, а руду - Еля. А далі все, як у тумані.
Після наради до мене підійшов мій начальник. Його звали Андрієм Геннадійовичем. Міцної статури широкоплечий чоловік середнього віку. На пів голови нижчий за мене.
- Дем'яне, приємно познайомитися, я Андрій Геннадійович, - він простягнув мені руку, а я відповів міцним рукостисканням.
- Взаємно.
- Ось, тримай, - він дістав із маленької папки якийсь листок і простягнув мені. - Це розпорядок дня, він почне діяти завтра. Сьогодні ж у вас вільний вечір, вечеря через півтори години. Після неї приходь до кабінету під номером «5», я введу тебе в курс справ. А зараз раджу відпочити. - Трохи помовчавши, він додав: - Можу тільки уявити, як це їхати кілька годин у консервній бляшанці без вікон і дверей.
Забравши на рецепшні свої речі, я пішов до себе в кімнату. Номер був облаштований красивими меблями та мав усі зручності: телевізор, двоспальне ліжко, шафа, холодильник, санвузол. Якість - преміум-люкс. 
- Саме час прийняти душ, - зрадів я, потягнувся і вирішив зробити невелику гімнастику. Після блаженного плескання у воді я розлігся на дивані і відключився. Прокинувся від сильного стуку в двері.
- Деме, відкривай, ти заснув там? Ось-ось покличуть вечеряти!
Я не одразу зрозумів, що відлежав ліву руку. Лише після того, як покрутив нею в різні боки, вона почала згинатися.
- Один момент, - вигукнув я. - Зараз відчиню.
Ну ось, не встиг на секундочку закрити очі, як уже потрібно вставати. Хоча насправді пройшла ціла година. Я відкрив двері.
- Ох, бачив би ти своє обличчя, Деме, - засміявся Гордій, а за ним посміхнувся і Матвій. Але я не звернув на це уваги і пішов до кімнати переодягатися.
- Зізнаюся, я і сам був не проти подрімати, - позіхаючи, сказав Матвій. – Та поки ви відкисали в своїх номерах, я тут трохи погуляв, і знаєте, що я вам скажу?
Ми зацікавлено подивилися на друга.
- А скажу я вам, що ми в раю. Знаєте чому? Бо ми будемо жити на території палацу, нас будуть безкоштовно годувати, і в нас ульотні люксові номери, як у п'ятизіркових готелях.
- Чотирьох, - поправив його я.
- Але все одно непогано, так? І найкрутіше - ми будемо грати цілими днями, а нам за це ще й добре заплатять!
- Так, - коротко погодився я, натягуючи на себе реглан. - Я готовий, можемо йти.
Я вимкнув світло, зачинив двері за допомогою персональної картки і вийшов у коридор слідом за хлопцями. Зі слів розвідника Гордія я зрозумів, що вранці і ввечері ми йдемо до їдальні на першому поверсі, а на обід ‒ на другому. Це пов'язано з тим, що одна кухня не встигає готувати велику кількість їжі.
- Є й погані новини: нам заборонено використовувати Інтернет на девайсах. Тут нічого не працює, крім основного сайту Естеріума. Якщо треба в Інтернет, він є в бібліотеці в кінці першого поверху, але вся історія в браузері записується і перевіряється, її не можна видалити. І друга погана новина: робочий день - всього 8 годин.
- Це хіба погана новина? - перепитав я здивовано.
- Ну, так, ми всього по 8 годин на день зможемо грати, - знизав плечима Гордій.
- Якраз стільки, скільки треба, - пробасував Матвій.
- Ну, ось ми і прийшли. Це, власне, і є їдальня першого поверху.
- А що з приводу другого поверху? - поцікавився я.
- На другому поверсі розташовані наші робочі кімнати, вони ретельно охороняються. Мене туди ненадовго впустив мій начальник, Гліб Миколайович, хороший дядько. 
«Треба б і мені зі своїм начальником переговорити», - подумав я.
Їдальня була схожа на якийсь античний ресторан. Ми сіли в середині залу. До нас швидко підійшов офіціант і вручив меню. Цінників на стравах не було - бери все, що хочеш.
Я довго вивчав написане і зупинився на італійській кухні. Замовив пасту балоньєзе з сиром «Пармезан». А на десерт узяв полуничний чізкейк. Поки очікував на замовлення, розглядав морських риб у великому акваріумі уздовж барної стійки. На задньому плані ледь чутно грала приємна вечірня музика.
- Деме, ау! - витягнув мене з думок Гордій, - ти вже визначився, ким будеш грати? Сподіваюся, магом?
- Думав, але на рахунок мага не впевнений. Дуже багато недоліків. Мені дуже подобається грати за цей клас, але в той час, коли ви стикаєтеся з найбільшою небезпекою, я змушений ховатися за вашими спинами.
- Та про що ти говориш? Ти прикриваєш наш тил, більше того - керуєш процесом поєдинків.
- Хлопці, не ображайтеся, але я вибиратиму комфортний для себе клас.
- Як знаєш, - здався Гордій.
- Бери воїна, - порадив Матвій, - паладином у парі зі мною, це буде чудово.
- Дякую, я подумаю.
Ми ще довго говорили на різні теми гри. А після вечері я сказав друзям, що обіцяв зустрітися з начальником свого відділу.
- Як так? - запитання Гордія наче зависло в повітрі. Він глянув на Матвія.
- Я, мабуть, теж сходжу до свого.
- Та ви знущаєтеся? Ми практично не обговорили, що будемо робити і який наш план дій!
- План простий: зі старту прокачати кілька рівнів і зустрітися в місті, а далі будемо діяти за обставинами, - відповів я, простягаючи руку. - До зустрічі, хлопці.
- Гаразд, - із сумом відповів Гордій.
- Бувай! - міцно стиснув мою руку Матвій, - зустрінемося вранці.
Я рушив угору по сходах. На другому поверсі мене зустріли кілька похмурих охоронців, які жваво між собою розмовляли.
- Дивись, цивільний, - показав на мене здоровань.
- Стій, куди зібрався? - запитав мене інший, ще кремезніший, чолов'яга.
- До Андрія Геннадійовича, начальника п'ятого відділу, - не розгубився я, демонструючи пропуск. Покрутивши в руках документ, охоронець повернувся: 
- Хм, Сірий, ану, дзенькни Геннадійовичу, - звернувся він до третього охоронця.
- Алло, Андрію Геннадійовичу, здрастуйте! До вас тут цивільний відвідувач на рецепшні. Так, добре, зрозумів вас. Буде зроблено, - він поклав трубку. - Проходьте, юначе, - сказав охоронець, опускаючи турнікет.
Я подякував і пішов углиб поверху, що вів далеко вправо. У коридорі стояла неймовірна метушня. Працівники в спецформі снували туди-сюди, раз-у-раз перетягуючи різну техніку. Був такий шум, наче на будівництві. Кабінет під номером 5 я знайшов майже в кінці коридору. На вході до нього на мене витріщився один із працівників, уважно розглядаючи бейджик, що звисав із моєї шиї.
- Шефе! Шефе! Прийшов! - він трохи відійшов у бік, і я зміг оглянути інтер'єр кімнати: висока стеля, уздовж якої був розташований карниз у середньовічному стилі, темно-зелені шпалери з золотим мереживом…
- Так-так, проходь.
Кімната була переповнена технікою, що якось дивно поєднувалося з дизайном. Навколо неї метушилися робітники й інженери. Все обладнання було в повній бойовій готовності.
- Хлопці, знайомтеся, це Дем'ян, наш роботодавець, так би мовити.
Працівники розглядали мене, ніби експонат у музеї.
- Ласкаво просимо!
- Вітання!
- Здоров! 
До мене по черзі підходили люди і тиснули руку. Було в кімнаті й декілька дівчат.
- Ну, все, досить, досить! У нас ще цілий тиждень попереду, - Андрій Геннадійович поспішив розігнати від мене цікавих. - Іди сюди, Дем'яне, покажу тобі «машину». Новий модуль G5H37 або по-народному «Рейвен 3», преміум-віп-сегмент, довгоочікувана новинка. Наше завдання як інженерного відділу ‒ крім спостереження за внутрішньою системою, ще й супровід технічної справності модуля.
- А що можуть бути якісь несправності?
- Не турбуйся, - поспішив мене заспокоїти Андрій Геннадійович. - Цей модуль повністю стабільний і знаходиться на довічній гарантії. Іншими словами, його неможливо зламати без застосування сили ззовні. Зараз ти бачиш Анну, підключену до системи, - він указав на дівчину всередині модуля, я її раніше не помічав.
- Це ваша співробітниця? - поцікавився я.
- Так, протягом місяця вона грала в гру, попередньо тестуючи локацію.
- Ого, круто! То ви вже знаєте, що мене чекає в грі?
- Ха-ха, - голосно засміявся Андрій Геннадійович. - Ой, як скажеш. Звичайно, ми знаємо, це ж наша робота, але першими гравцями станете ви. Та й то до вас застосують ряд обмежень, втім, як і до нас.
- Зрозуміло, - видихнув я, оглядаючись навколо.
- Дем'яне, ходімо, я хотів тобі дещо показати. Не хвилюйся, у тебе ще буде можливість розглянути тут все як слід. Хлопці, продовжуйте, я скоро повернуся.
Начальник вийшов у коридор, я поспішив за ним. 
- Вечір добрий! - кивнув він охоронцям у вестибюлі і пройшов через турнікет. - А чи не могли б ви, хлопці, відкрити балкон на кілька хвилинок?
Охоронці розгублено переглянулися, після чого один із них дістав із шафи ключа.
- Серього, будь добрий, - і передав його бритоголовому здорованеві. Той, в свою чергу, рушив у бік дверей, взявся обома руками за круглі ручки і потягнув на себе - двері відчинилися всередину з легким тріском.
- Красно дякую, - чемно посміхнувся Андрій Геннадійович і повернувся до мене: - Ну-с, пішли, покажу дещо.
Ми вийшли на балкон, і перше, що мені впало в очі, - красиве нічне небо, вкрите зірками. Десь вдалині на горизонті мерехтіли вогні міста. Це було схоже на якесь диво.
- Як гарно!
- Так, повністю з тобою згоден.
При світлі зірок я зміг розгледіти легку посмішку Андрія Геннадійовича.
- Мені подобається споглядати неосяжне, нескінченне.
Якусь мить ми стояли нерухомо, кожен занурився в свої думки. Здавалося, ніби пройшла ціла вічність, перш ніж Андрій Геннадійович заговорив:
- Знаєш, Деме, твій батько - дуже шанована людина. Він був ученим, першовідкривачем в області комп'ютерної інженерії. Саме його розробки в минулому сьогодні нам дали можливість підкорити саму нескінченність. Естеріум - найбільша корпорація, що передбачає занурення у віртуальну реальність. Всесвіт Естеріума налічує представників понад 150 країн світу, і є найбільш прогресивним за кількістю нових користувачів, що, власне, і є нашим основним завданням.
«Так, але якою ціною... - подумав я, заглиблюючись у спогади дитинства. - На чашу терезів була поставлена ​​дуже висока ставка, з якою нічого не може зрівнятися... ».
- Деме, - витягнув мене з роздумів Андрій Геннадійович, - я просто хотів подякувати тобі за те, що ти дав можливість попрацювати з тобою особисто, для мене це велика честь, - він простягнув мені руку.
Я хотів йому відповісти, але мої пальці стиснулися у міцний кулак, а зуби зціпило від злості. Злості на мого батька... Я видихнув, постарався розслабитися, потім все ж простягнув руку Андрію Геннадійовичу і сказав:
- На щастя, заслуги мого батька не є моїми особистими, але якщо вам так хочеться, то будь ласка.
- От і чудово. На сьогодні час прощатися, відпочинь, як слід. Завтра ми маємо виконати величезну роботу. До зустрічі!
- Всього найкращого! 
Якусь мить я ще постояв на балконі, вдихаючи свіже нічне повітря. У голові роїлися десятки думок. Завтра буде важливий день - запуск гри. Я просто впевнений, що все пройде успішно. Бо що може статися?..