Глава 1: «Приваблива пропозиція»

На місто опустився теплий весняний вечір. За вікном накрапав дрібний дощ, попри який на вулицях метушилися люди. Але в цей час мене більше хвилювало, куди поділася моя друга шкарпетка. Хоча воно й не дивно, адже в квартирі панував повний безлад, - зрештою, усе як я люблю. Ще й настінний годинник своїм голосним клацанням нагадував про те, що я добряче запізнююсь.
Пролунав телефонний дзвінок. Напівбосий я схопив телефон:
- Так, слухаю!
- Деме, ти де? Тільки не кажи, що ще вдома.
- Виходжу, Гордію, скоро буду. - У слухавці пролунало роздратоване бурчання, на що я сказав: - І заспокой, будь ласка, Матвія, я вже одягнений.
Схопивши першу-ліпшу шкарпетку і накинувши на плечі куртку, я помчав на вулицю до друзів.
- Деме, це вже ні в які ворота не лізе! - Гордій перевів свій похмурий погляд на Матвія і дивно посміхнувся: - Проте, зараз це не важливо, у нас є гарні новини!
- Тільки про них ми поговоримо в кафе, - швидко додав Матвій. - Мені дивом пощастило забронювати наш улюблений стіл.
- Чудово, йдемо! – я помітив, що хлопці були надто веселі.
Кафе знаходилося неподалік мого будинку, тому ми швидко туди дісталися. До речі, я жив у самому центрі міста. Мої батьки були заможними, але, ощадливими. Однак я вдячний їм за стареньку однокімнатну квартиру, в якій колись мешкала моя бабуся. Інфраструктура і щільна заселеність цього району завжди діяли мені на нерви. Але я чудово розумів, що окремо жити все-таки краще. 
Батькам достатньо того, що я добре навчаюся, тому всю свою увагу вони приділяють розвиткові бізнесу і не чіпають мене. Хоча вони вголос цього не кажуть, та я знаю, що мама з татом вірять у мене і сподіваються, що професія у сфері інженерії (як у батька, до речі) принесе мені успіх. З цього приводу я мав власну думку, але ділитися нею не поспішав. Зрештою, в свої двадцять я вже не був маленьким хлопчиком і міг самостійно приймати рішення.
Поки хлопці намагалися пройти крізь натовп роззяв, я гадав, що ж то за гарна новина, про яку Гордій так і не сказав. Але в одному я був упевнений на 100 відсотків: вона точно пов'язана з грою «Хроніки Естеріума». 
Це був перший, і поки що єдиний, Мультивсесвіт із повним віртуальним зануренням. Десятки рекламних листівок та агітацій закликали чимшвидше придбати ігровий модуль і поринути в нескінченний світ фантазії. Багато людей мріяли хоча б один раз потрапити в «Хроніки Естеріума», щоб відчути всю повноту віртуальної краси та небезпеки водночас. Але, на жаль, ціна за таке бажання була надто високою. І ми з друзями знали про це не з чуток, граючи лише в орендованих модулях інтернет-клубів.
- Усюди, куди не глянь, - Естеріум, аж нервує... - скривився Гордій, вказуючи пальцем на черговий білборд. – Ще б літаки запустили в небо з цією рекламою!
- Але від того наше бажання пограти не меншає, - підмітив Матвій.
Я, звісно, погодився. Ми якраз дійшли до кафе. Із вхідних дверей вийшов місцевий хуліган, здоровань Тимоха, і одразу ж заволав:
- Так-так, хто тут у нас? А-а-а, та це ж наша знаменита трійця невдах. Коли вже ми вас побачимо в «Хроніках Естеріума»? - він обвів нас нахабним поглядом і єхидно зареготав. 
Матвій не розгубився і вийшов уперед. Його спортивній статурі можна було тільки позаздрити. Ще з дитинства Матвій цікавився бойовим мистецтвом і останні п’ять років здобував перемогу на міських змаганнях. Звідси й отримав бойове прізвисько Отаман.
- Хлопці, у вас проблеми? - Матвій так грізно глянув на Тимоху, що той аж відсахнувся на кілька кроків назад. Бесіду було закінчено. За хвилину ми опинилися всередині центрального ігрового кафе «Плей», яке серед геймерів користувалося чималим попитом. 
Помітивши офіціантку, Гордій посміхнувся їй і попросив провести нас до заброньованого столу. Та дівчина вибачилася і сказала, що його вже зайняли інші відвідувачі. Ми розуміли, що добряче запізнилися, тому залюбки прийняли пропозицію сісти за двомісний стіл. І поки чекали на замовлення, Гордій, нарешті, сказав: 
- Отже, мабуть, настав час розповісти, чому ми тут зібралися. – Він посміхнувся своєю фірмовою посмішкою, витримав невелику паузу і, переводячи погляд то на мене, то на Матвія, продовжив: - Днями мій добрий знайомий розповів, що корпорація «Естеріум» скоро проводитиме закрите бета-тестування нового аддона «Хронік». Кількість місць обмежена, тому я вважав, що…
- Стоп, стоп, стоп... Я тебе правильно зрозумів? У нас є найменша можливість потрапити в світ Естеріума, а ти досі мовчав? - витріщив я очі на свого друга.
- Слухай, професоре, я з самого початку був переконаний, що нам нічого не світить, бо там божевільна конкуренція, - поспішив виправдатися Гордій. - Тому навіть не став допитуватися про подробиці. 
У пошуках підтримки він перевів погляд на Матвія, але той нічого не відповів.  
- Дуже прикро, що ти нас завчасно списуєш із рахунків. Ми стільки ігор успішно пройшли. А тепер ти готовий змиритися з поразкою, якої навіть ще не було!
Трохи заспокоївшись, я глянув на екран телевізора над барною стійкою. Крутили чергову рекламу «Хронік Естеріума». 
- Знаєш, Гордію, з іншого боку тебе можна зрозуміти. Ти не хотів давати нам марних надій, і тому розповів про це тільки зараз. Але як ти не розумієш? Ми не можемо втрачати ані найменшого шансу! Якщо будемо продовжувати орендувати модулі, то ніколи не зберемо потрібної суми на власні екземпляри...
Гордій опустив очі, відчувши себе трохи винним.
- Давай вчинимо так: ти детально розкажеш нам іще раз про те, що чув, а далі будемо думати. 
У цей момент з нашим замовленням повернулася офіціантка і заходилася викладати на стіл їжу. Раптом Матвій тицьнув пальцем у меню десертів і якось по-дурному вигукнув: 
- Це!
Дівчина повернулася і чемно перепитала:
- Один чізкейк із полуничним джемом. Я правильно зрозуміла?
- Так, все вірно. Спасибі! - посміхнувся Матвій, наче й нічого не було. А коли офіціантка відійшла, додав собі під ніс: - Гарненька…
Гордій із неабияким подивом глянув на свого друга, а потім звернувся до мене:
- Отож, наш інформатор – це мій однокурсник. Я йому трохи заздрю, бо вже на другому курсі він перевівся на заочну форму навчання і влаштувався на роботу в дочірній філіал Естеріума. Але я не про це. При нашій зустрічі він нагадав, як увесь перший курс я скиглив із приводу дорожнечі модулів. А коли почув, що власного екземпляра я так і не придбав, розповів про бета-тестування. 
Та є одна проблема: щоб взяти у ньому участь, треба їхати безпосередньо до столиці в центральний офіс корпорації. За його словами, добровольцям потрібно грати в новій локації 7 днів поспіль під пильним наглядом статистів і діагностів. А по закінченні проекту компанія обіцяє щедру винагороду.
Те, що ми почули, ніби зависло в повітрі. Якусь хвилину всі мовчали. А відтак я твердо сказав:
Панове, у нас є шанс потрапити в світ «Хронік»! От тільки поїхати до столиці на цілий тиждень… - я уявив собі розгніваних батьків, але додав: - Я зможу, а ви?
- За мене не хвилюйся. Я, як і ти, безпритульний, - Гордій пригладив своє розкішне біляве волосся.
- Я теж у справі, - сказав Матвій, - я зможу своїх умовити.
- Дуже добре! Тепер я спробую вийти на зв'язок із філією Естеріума, щоб забронювати «гарячі путівки». Гордію, ти мусиш дати мені контакти свого приятеля.
Потягуючи свіжий апельсиновий фреш, я відкинувся на спинку крісла, ретельно обдумуючи можливі варіанти розвитку подальших подій. Якийсь час я навіть не чув відлуння голосів, гучної музики, брязкання посуду, запаху алкоголю і тютюну... Всі думки були тільки про майбутні пригоди.
 
***
 
- У мене в голові досі не вкладається: як у тебе вийшло домовитися з ними? Ми йдемо на співбесіду в Естеріум! Здуріти можна! Ти розумієш, що це означає, Отаман? Ми поїдемо до столиці в головний офіс!.. - Гордій без кінця патякав. Мені, спокійному і врівноваженому, це починало діяти на нерви. - Очам своїм не вірю! Ти тільки подивися, яка у них величезна офісна будівля! Прямо бізнес-центр. Ціла імперія!..
- Притримай коней! - роздратовано сказав Матвій. - Як говорила моя бабуся: «Поспішиш - людей насмішиш». Зрозумів?.. Ох, я навіть розхвилювався. А ти що скажеш, пане професоре? У тебе ж завжди виходить вирішувати проблеми.
Я зупинився, а потім зітхнув:
- Насправді мені було дуже складно пояснити, звідки в мене інформація про тестування. Але моя наполегливість, немалий досвід у грі та знання деяких програм все-таки переконали головного інженера посприяти нашій участі в проекті. Тож ви, хлопці, поставтеся до всього, що вас оточує, серйозно і не привертайте зайвої уваги. Усе, що нам зараз потрібно – показати, що ми в захваті від гри.
 Хлопці похитали головами на знак згоди.
- От і добре, ходімо.
Навколо будівлі було повно людей. Сама ж споруда нагадувала якийсь магічний осередок кінематографії: барвисте зображення кадрів із гри проектувалося на громіздких вітринах. 
Серед чималого натовпу переважали здебільшого хлопці, проте були тут і дівчата. На вході стояла охорона. Тому перш ніж зайти всередину, потрібно було пред’явити спеціальний пропуск та пройти ретельний огляд на кшталт процедури в аеропорту. 
Опинившись всередині, я здивовано озирнувся. Будівля й справді була чудово спроектована: підлога встелена мармуровими плитами, в глянсовому відображенні яких можна було побачити дах і підв'язану під ним величезну геометричну фігуру у вигляді блискавки-шестикутника - емблеми Естеріума. Догори, під самісіньку стелю, здіймалися широкі колони, до яких були пристиковані скляні ліфти, набиті людьми. Прямісінько в центрі знаходився дивовижний чотирьохрівневий водоспад.
Ми буквально пороззявляли роти. І якщо Матвій старався зберігати спокій, то Гордій не приховував подиву:
- Так ось він який, скромний філіал «Хронік Естеріума»! Ух ти!
Невдовзі перед нами з’явилася дівчина. Вона привітно посміхнулася і сказала:
- Вітаємо у компанії «Естеріум»! Мене звуть Вероніка, я адміністратор інженерного відділу «Хронік». Ви прийшли на співбесіду? – у неї був приємний голос.
- Добрий день, дуже приємно, мене звати Дем'ян, а це мої друзі, Гордій і Матвій, - я вказав на хлопців. Матвій у цей час, здавалося, боявся навіть поворухнутися, а Гордій аж трохи зашарівся. - Так, все вірно, ми прийшли на особисте запрошення головного інженера Костянтина Добриніна.
Така відповідь на секунду збентежила дівчину, однак вона поспішила приховати свій подив.
- Що ж, ходімо зі мною, я проведу вас на місце. - Вона граціозно повернулася і пішла, ніби модель на подіумі. Ми перезирнулися. У Гордія був дурнуватий вираз обличчя, очевидно, він вже встиг закохатися в загадкову мадам. 
Разом із Веронікою ми пройшли уздовж холу й опинилися на сходовому майданчику. При вході на поверх стояв ще один пункт із охороною. Дівчина приклала до турнікету свою перепустку і підійшла до кабінки. Про щось перемовляючись із охоронцями, вона вказувала на нас. 
- Проходьте, не соромтеся. Вимушена остання формальність, - пояснила вона.
Ліфт піднявся на вісімнадцятий поверх. Як тільки двері відчинилися - стало зрозуміло, що ми потрапили в інженерний відсік, в саме серце корпорації. У просторому холі над нами нависли величезні фігури з ігрового світу Естеріума. Тут були всі нині доступні основні раси, які можна було вибрати в грі: широкоплечі гноми, хитрі гобліни, високі ельфи, грізні орки, одягнені в розкішні лицарські обладунки люди, хоббіти і навіть феї. А що вже казати про монстроподібні раси, які я мимохідь встиг розглянути: тролі, горгони, бронелови, дорни і навіть драконоїди... Якість манекенів вражала своєю акуратністю і точністю передачі деталей. Здавалося, що сюди можна було б помістити прямо-таки портативний варіант ігрового світу. Я чув, що подібні манекени і макети, розроблені за прототипом віртуальної гри, є на кожному поверсі. Не дивно, що на тутешніх екскурсіях збираються по кілька сотень людей.
Із віддалених дверей до нас вийшов чоловік середніх років з акуратною короткою стрижкою. На ньому були світла сорочка з засуканими рукавами, розгладжені штани й, очевидно, дорогі шкіряні туфлі. На руці, якою він активно жестикулював, побрязкував чималенький годинник. Привітно посміхнувшись, він сказав:
- А ось і ви! У мене якраз закінчилася нарада. Ми обговорювали ваше майбутнє в найближчому заході. Мене звуть Костянтин, я головний інженер Восьмого корпусу корпорації «Естеріум».
- Гордій, - вигукнув мій товариш, простягаючи йому руку.
- Матвій.
- Дем'ян.
- О, треба ж таке! Дем'яне, та ти - точнісінька копія свого батька! Таке враження, ніби переді мною стоїть студент третього курсу інженерного факультету Бойко Сергій Олександрович… Що ж, у будь-якому разі приємно познайомитися. Давайте пройдемо до мого кабінету. Спасибі, Вероніко!
Дівчина мило посміхнулася і попрямувала назад до ліфта, а ми за якусь мить опинилися всередині відділу. Уздовж коридору знаходилися кабінети, кожен з яких мав свою аналітичну комп'ютерну систему, безліч екранів комп'ютерів і модулі різних моделей. Були там ще всілякі дивні конструкції, про призначення яких можна було тільки здогадуватися.
Кабінет головного інженера був облаштований досить дивно. Праворуч розташовувався величезний стіл із трьома моніторами і комп'ютером. Зліва - шафи і тумбочки, на яких було багато різних фігурок зі світу Естеріума. Стіни прикрашали різні нагороди і дипломи з іменем Костянтина Добриніна. Мою увагу також привернула цікава абстрактна картина, на якій хаотично були розміщені геометричні фігури.
- Це моє невелике хобі - колекціонувати різні статуетки. А на стінах, як ви вже встигли помітити, декілька моїх скромних досягнень. А це, - він показав рукою на картину, - мені подарував давній приятель із нагоди підвищення…
- Ого! Круто! - не стримав емоцій Гордій і витріщився на модуль, аналогів якого раніше я не бачив.
- Ах, це! Так, хлопці, це новий модуль, роботу над яким ми закінчили буквально на днях, і запустили в активне бета-тестування. GXF350N або, як в народі його будуть називати, рубіновий модуль. Особливістю цієї моделі є розвинена взаємодія фізичної оболонки тіла, органів чуття і людського розуму, підключеного безпосередньо до віртуальної гри, а саме - 100 % синхронізації від загальної можливості занурення. На даний момент це найбільш прогресивне наше відкриття. Як ви вже здогадалися, модуль буде доступним тільки в преміум-сегменті. Саме тому ми і набираємо добровольців на закрите бета-тестування цього зразка.
Він пройшов на середину кімнати, оперся на край модуля і продовжив:
- Сенс даного тестування буде полягати у виконанні невеликого і нескладного, але специфічного завдання, за яке передбачається щедра винагорода. Все, що вам потрібно - тільки виконувати доручення представника адміністрації у світі Естеріума.
У мені чомусь раптом почало наростати хвилювання, а хлопці взагалі принишкли. Це й не дивно, адже ми у вільний час як могли, так і заробляли гроші на покупку модулів, а тут пропонують цілий тиждень грати в наймодернішій капсулі та ще й за винагороду! 
- Хлопці, є один важливий момент, про який ми не згадували раніше, - раптом сказав Костянтин, крутячи в руках одну зі своїх фігурок. - Для повної синхронізації, якісного проходження тестів та виявлення всіх багів капсул вам потрібно буде створити нових персонажів, тобто зайти в світ Естеріума з чистого аркуша. 
Також, що не менш важливо, ви не зможете їх видалити. Персонаж буде повністю прив'язаний до вас і вашого акаунта. Тобто якщо ви в майбутньому захочете продовжити грати – уважно підійдіть до створення персонажа. І, до речі, раса повинна бути виключно людською. Ви матимете право обирати тільки клас. Для нас це не матиме значення, а от для вас - так.
У кімнаті запанувала могильна тиша, ми серйозно задумалися, раз-у-раз переглядаючись один із одним. Умова була справді жорсткою. Я мав персонажа 84-го рівня, а хлопці – ще вищого. Ми не просто зависали в інтернет-клубах, а з максимальною ефективністю використовували кожнісіньку хвилину, проведену у грі. А тепер взяти і перекреслити всі наші досягнення? Однією кнопкою безслідно видалити свої кровно зароблені рівні, спорядження... Сумніваюся, чи Костянтин розумів нас.
- Вибачте, ви не будете заперечувати, якщо ми вийдемо в коридор і обговоримо ваші умови? Буквально хвилинки нам вистачить, - я постарався як можна спокійніше звернутися до Костянтина.
- Та що ви, звичайно! Я думаю, вам є про що поговорити.
Не встигли ми вийти з кабінету, як Гордій схопився обома руками за голову:
- Все пропаде! А-а-а-а! Всі мої старання!
- Тихіше! - поспішив я його заспокоїти.
Здоровило Матвій був на межі, здавалося, що йому була потрібна допомога. 
- Баросик мій... Як же я без нього зможу тепер жити... Без свого улюбленого персонажа... – тільки й повторював він.
- Хлопці, візьміть себе в руки! Ви що до сих пір не зрозуміли, що сама доля піднесла нам такий подарунок? Та нам як мінімум пів року треба ще горбатитися, щоб дозволити собі, бодай, найдешевший модуль! А тут ми наче на самісіньку фабрику з виготовлення солодощів потрапили. Та ще й із собою кілька ящиків таких прянощів зможемо взяти. Я впевнений, що, за умовами контракту, ми отримаємо і капсули, і грошову винагороду. Так, ціна висока, я теж не хочу видаляти свого персонажа! Але що поробиш?
- Деме! Ми стільки доклали зусиль, щоб розвинути репутації з місцевими жителями, стільки локацій обчистили, щоб прокачати черговий рівень. А що вже говорити про наші знахідки і досягнення!
- Я розумію, Гордію. Але тільки уяви: ми будемо сидіти у власному модулі, новенькому, напевно, одному з кращих по комплектації. А персонажів ми швидко прокачаємо, адже не перший раз все-таки будемо грати.
Повз нас пройшов, дивно озираючись, співробітник корпорації. А коли він зник у черговому кабінеті, я продовжив:
- Вирішуйте, хлопці, не можна більше змушувати Костянтина чекати. А то ще, чого доброго, передумає... Особисто я вже вирішив: я згоден.
- Баросик... – із болем у голосі протягнув Матвій, ніби проводжаючи його в останню путь. - Згоден...
- Ну що ж, друзі. Ви не залишаєте мені вибору. І я згоден!
Я постукав у двері кабінету.
- Так-так, заходьте!
Присівши на запропонованих нам місцях, я сказав:
- Ми згодні!
- Що ж! Чудово! - заявив Костянтин і заходився над столом шукати папери. Але, думаю, вони були заздалегідь підготовлені і чоловік знав нашу відповідь ще до того, як ми увійшли в цю будівлю.
- Прошу, хлопці, - він простягнув бланки і ручки. - Заповнюйте анкети.