Глава 2 Чорна вода

Глава 2  
Чорна вода

Після випадку в будинку Олени минуло трохи більше тижня.

Я намагався не думати про слова її сина. Діти іноді бачать більше, ніж потрібно, але ще частіше вони просто повторюють те, що чують від самої темряви. А темрява любить залишати після себе насіння страху.

Ті дні були дивно спокійними.

Жодних дзвінків. Жодних термінових прохань приїхати серед ночі. Жодних шепотів у слухавці, жодних історій про тіні в дзеркалах чи чужі голоси за стіною.

Таке затишшя завжди насторожує.

Бо після нього зазвичай приходить щось гірше.

Того вечора я сидів у своєму кабінеті, переглядав старі записи й намагався зрозуміти одну давню справу, яка досі не давала мені спокою. За вікном уже темніло, у дворі тихо шумів вітер, а кіт знову сидів біля дверей і дивився в порожній коридор.

Погана звичка.

У тварин інстинкти чесніші за людські.

Телефон задзвонив о дев’ятій.

Цього разу голос був чоловічий.

Грубий, втомлений і дуже злий.

— Це ви той… хто займається всяким таким?

— Спробуйте сформулювати точніше.

— У мене дружина помирає.

Я відкинувся на спинку стільця.

— Лікарі?

— Кажуть — усе нормально. Аналізи хороші. А вона сохне на очах. Не спить, не їсть, ночами ходить до криниці й говорить, що її кличуть.

Я заплющив очі.

Криниця.

Я вже не любив цю історію.

— Де ви живете?

— Село Вербове. Старий хутір на краю. Криниця ще від діда лишилась.

— Завтра буду.

— Приїжджайте сьогодні.

У його голосі не було прохання.

Тільки страх.

Іноді людина починає боятись настільки сильно, що це звучить майже як агресія.

— Добре.

***

До села я дістався вже після десятої.

Дорога була майже порожня. Старі дерева вздовж узбіччя здавалися чорними фігурами, що стояли над дорогою й чекали.

Вербове зустріло мене тишею.

Занадто тихою.

Навіть собаки не гавкали.

Будинок Івана стояв окремо від інших, майже біля поля. Великий, старий, із важкими воротами й темними вікнами.

Сам господар чекав біля хвіртки.

Високий чоловік років сорока, широкі плечі, руки робітника, обличчя людини, яка давно перестала нормально спати.

— Нарешті.

— Покажете.

Він мовчки кивнув.

У будинку пахло ліками, воском і сирою водою.

Не вологою.

Саме водою.

Так пахнуть старі колодязі, де давно не повинно бути життя.

Його дружина лежала в кімнаті біля печі.

Марина.

Молода жінка, не старша тридцяти, але виглядала так, ніби прожила вдвічі більше. Бліда шкіра, запалі очі, сухі губи.

Вона дивилась у стелю й ледь дихала.

Коли я зайшов, вона повільно повернула голову.

І посміхнулась.

Не мені.

Комусь за моєю спиною.

Я різко озирнувся.

Порожньо.

— Вона вже тут, — тихо сказала Марина.

— Хто?

— Жінка з води.

Іван нервово перехрестився.

— Почалося три тижні тому. Спочатку вона просто вставала вночі й ішла до криниці. Стояла там босоніж і дивилась униз. Потім почала говорити, що там хтось співає.

— А зараз?

— Каже, що та жінка хоче, щоб вона спустилась.

Я підійшов до ліжка ближче.

— Ти бачиш її?

Марина повільно кліпнула.

— Щоночі. Вона мокра. Волосся довге. Очей майже не видно. Вона усміхається й каже, що там унизу спокійно. Там немає болю.

Я вже чув подібне.

Дуже давно.

І тоді все закінчилося погано.

— Хто копав криницю?

Іван нахмурився.

— Ще мій дід. А що?

— Хтось там помирав?

Він мовчав.

Це була не та тиша, коли людина думає.

Це була тиша, коли людина згадує те, про що не хотіла говорити.

— Колись… ще до війни… там втопилась дівчина. Казали — сама стрибнула. Через чоловіка. Але бабка моя говорила, що її туди покликали.

Я кивнув.

Звісно.

Майже завжди хтось когось “кличе”.

І майже завжди люди думають, що це просто легенда.

— Веди до криниці.

***

Вона стояла за будинком.

Стара, кам’яна, з дерев’яним навісом, який уже перекосився від часу. Навколо росла мокра трава, хоча дощу не було вже кілька днів.

Я підійшов ближче.

І одразу відчув.

Холод.

Глибокий, неприродний.

Наче знизу дивилася не вода, а відкрита могила.

Я заглянув усередину.

Темрява.

І відображення мого обличчя.

Але на мить мені здалося, що поруч у воді стоїть ще хтось.

Жіноче лице.

Бліде.

Занадто бліде.

Я відступив.

— Вночі сюди ніхто не підходить, — сказав Іван. — Навіть сусіди обходять.

— І правильно роблять.

Я дістав сіль, свічки й старий мідний дзвоник.

— Що це?

— Якщо пощастить — ти забудеш цю ніч. Якщо ні — запам’ятаєш назавжди.

Він нервово ковтнув.

Я запалив свічки навколо криниці.

Полум’я тремтіло, ніби від дихання знизу.

Потім кинув у воду срібний хрест.

Тиша.

Секунда.

Друга.

І раптом з глибини почувся спів.

Жіночий.

Тихий.

Красивий настільки, що хотілося слухати й слухати, поки не перестанеш пам’ятати власне ім’я.

Іван зробив крок вперед.

Я різко схопив його за плече.

— Не слухай.

Спів став голоснішим.

Вода внизу заворушилась.

І з темряви повільно піднялася вона.

Жінка.

Довге мокре волосся, біла шкіра, губи сині, як зимова річка.

І очі.

Чорні.

Глибокі.

Порожні.

— Вона вже майже моя, — сказала вона, дивлячись на мене.

Голос був м’який, майже ніжний.

Саме такі голоси найнебезпечніші.

— Відпусти її.

Вона посміхнулась.

— Люди завжди просять відпустити те, що самі віддали.

Я подивився на Івана.

— Що ти зробив?

Він зблід.

— Я… я нічого…

— Не бреши.

Його руки тремтіли.

— Коли Марина захворіла після пологів… я ходив до однієї баби. Вона сказала дати щось у воду. Щоб забрати хворобу.

Я закрив очі.