Кохана, прийми ж в свої обійми.

Той день, я памʼятаю як вчорашній. Готуючись до співбесіди, я відчував як мій шлунок прагне вивернутися навиворіт. Якби мої нерви були паливом для енергетичних інфраструктур - я б освітив третину материка, чи навіть добру половину. Для проходження співбесіди, мені було наказано прийти до порту Жінши, де на мене повинен був чекати корабель. Не вірилося, що цілий корабель, а точніше його екіпаж, був змушений чекати на мене. Тому я намагався в жодному разі не прийти пізніше призначеного часу. Коли ноги принесли мене до порту, годинник вказував на восьму сорок один. Сірий, де-не-де поїдений корозією корабель вже стояв, очікуючи на мене, хоч до призначеного часу залишалося близько чверті години. З палуби виглянув дивний чоловʼяга, вдягнений у військову форму. Він крикнув з палуби щось незрозуміле, і я вирішив попросити повторити, та тільки я було відкрив рота щось сказати - чоловік спустився й вийшов до входу на палубу.

- Кіріхаку? - Він дістав маленький записник та ручку з кишеньки на грудях.

- Так, це я.

- Ще не всі зібралися, Ви можете зачекати на палубі. - Чоловік гостинно махнув рукою в бік невеликого корабля, з якого спустився.

- Дуже вдячний. - Я рушив до входу, а чоловік пішов одразу за мною.

Палуба не вирізнялася красою, а ржаві поручні корми виглядали кривими. Закралася підозра, чи не може бути такого, що насправді військо острова Ши занепадає? Адже корабель був навіть не військовим, а звичайнісіньким рибальським, за яким точно вже давно ніхто не доглядав.

Чоловік у формі провів мене до решти «пасажирів» судна. Надбудова корабля теж виглядала старою й неприємною знадвору, проте всередині було набагато комфортніше ніж могло здатися на перший погляд. Четверо людей сиділо на стільцях, мов на голках. Коли побачили мене - виглядали ще більш збентеженими. Я щиро не міг зрозуміти чому реакція була такою. Стільців було сім, я прийшов пʼятим. Мені спало на думку, що можливо нас має бути семеро, та мене трохи турбувало куди б міг сісти чоловік у формі. Годинник пробивав восьму пʼятдесят, коли до надбудови ввійшла ще одна жінка, та той дивакуватий чоловік у формі. Жінка, чи скоріше дівчина, сіла на стілець біля мене, обережно тримаючи свою червону папку з документами, та нервово поглядаючи на інших присутніх. Тоді чоловік у формі сказав:

- Чи варто нам вирушати вже? Чи дочекаємося запланованого часу відбуття?

Один з нас, хвацький чоловік з неприємним виглядом, вигукнув:

- Рушаймо вже! Чим швидше вирушимо - тим більше часу зекономимо.

- Ви кудись поспішаєте? - Жінка з холодним поглядом, що сиділа навпроти нього, озвалася на його слова. - Хоча, я певна, що всі присутні не були б проти вирушити раніше, нехай навіть різниця в часі складатиме лиш вісім хвилин.

- Гаразд, тоді вирішили. - Військовий плеснув руками, і майже всі присутні здригнулися від звуку, що змусило військового посміхнутися. - Вирушаймо.

Чоловік у формі завів мотор судна, починаючи подорож до острова Ши. Сам острів знаходився в девʼяноста кілометрах від суші. Навколишні води, в радіусі тридцяти кілометрів суворо охоронялися. В мою голову закралася думка, що мене везуть не на співбесіду. І якщо я відмовлюся від роботи тут - мене стратять. Думки роїлися в мені як дикі оси, жалячи мене з кожним кілометром все більше. Через хвилювання мене почало знобити, тіло тряслося, зуби почали клацати. Та напружену тишу порушив військовий.

- Нам залишилося трохи більше половини шляху.

Жінка з холодним поглядом, глянула на мене, і схоже помітила мій озноб. Вона витягла з-за стільця маленьке брудне покривальце й подала мені. Тоді я вдячно кивнув їй та взяв покривало. Мені стало легше від цього акту доброти. Опісля вона оглянула всіх присутніх і заговорила:

- Шановні, чи не варто нам хоча б познайомитися?

- Було б чудово, хто почне? - Відповіла їй дівчина з червоною папкою, помітно нервуючи.

- Я не проти почати. - Один з чоловіків підняв праву руку. - Я Радеон Шиневський, прямую на співбесіду до «Болан». Прагну працювати над проєктом «Баланс Болан».

- Певно, ми всі прямуємо на співбесіду. - Озвався старший чоловік, що сидів біля мене. - Моє імʼя Волеслав Пройдисвіт. І це моє справжнє прізвище, якщо в когось раптом зʼявилося характерне питання. Я зацікавлений в розробці дієвих препаратів для анестезії.

- Мене звати Соріна Александрюк. - Пані червона папка незручно перебирала тканину сукні пальцями. - Хочу працювати на благо народу.

- Дивовижно, Ви дуже молода, Пані Александрюк. - Джентельмен, що сидів біля жінки з холодним поглядом, ласкаво глянув у вічі юній пані, а тоді продовжив: - Костянтин Паре, також прямую до лабораторії. Маю за мету влаштуватися адміністратором.

Згодом озвався неприємний чоловік, котрий дуже поспішав вирушати.

- Я Джонатан Сеавеллі, прямую до «Болан» з метою праці над технологічними розробками програми «ББ», про яку згадали раніше. - Він не здавався таким вже неприємним, яким себе зарекомендував при зустрічі.

Тоді я зустрівся поглядом з ініціаторкою розмови. Моя інтуїція підказала, що вона хоче аби я говорив першим. Тому я почав:

- Моє імʼя Харукі Кіріхаку. Прямую до «Болан» за можливістю розвитку та для розробки в галузі біоінженерії. Приємно познайомитися.

Пані «Холодний погляд» кивнула мені, та пробіглася поглядом по всіх присутніх, залишаючи слід у вигляді маршу мурах по шкірі.

- Не всі присутні прямують на співбесіду, як зауважив Пан Волеслав. Перепрошую за незручність, адже Ваше прізвище дещо унікальне. - Вона посміхнулася, хоч її погляд лишався холодним як арктична ніч. - Моє імʼя Данута Тамар, я та, хто щойно прийняв у вас співбесіду. Також, я керівник корпусу «Z», до якого призначено Пана Кіріхаку, Пана Волеслава та Пані Александрюк. Ті, кого я щойно не назвала - працюватимуть над проєктом «ББ», у корпусі «B».

- Тобто ми всі прийняті? - Поцікавився Джонатан.

- А хіба ви, сидячи в судні, прямуючи до найбільш захищеної території в країні, не здогадалися що у вас не залишилося шляху на відступ? - Вона припідняла праву брову.