Моя квітуча.

Я жив у містечку Догтарт, поблизу порту Жінши. Загалом моє життя нічим не вирізнялося поміж життів моїх однолітків. Хіба, тільки моє здоровʼя було значно слабшим від інших, що звісно ж било по гаманцю моїх батьків. Та хоч скільки грошей не витрачалося на моє лікування - батьки ніколи не дозволяли собі занепадати духом та жалітися. Я безмежно вдячний їм за все, що вони для мене зробили.

Мати була вчителькою молодших класів у місцевій школі. Вона була ніжна, всіма улюблена жінка. Її доброту зауважували всі, кому хоч коли-небудь доводилося мати з нею справу. Вона любила мої малюнки та твори, які я писав, будучи малим. Мати казала що я «творча душа», і що мені варто розвиватися у творчому напрямку.

Мій батько був одним з перших пілотів двомісного експериментального винищувача-перехоплювача Катрін-12. Він хотів аби я пішов по його стопах пілота, проте згодом, у звʼязку зі слабкістю мого організму, - запропонував альтернативу, що звучало близько до:

- Що якщо мій син стане вченим?

Він розповідав мені про перлину острова Ши - розквітаючу лабораторію, котра тільки-но розпочала роботу в ті роки. Та я не придавав цьому надвеликого значення, адже тоді мене абсолютно не цікавила ні наука, ні якісь закриті від навколишнього світу лабораторії. Та колись його розповіді почали набувати сенс. Батьковий літак підстрелили свої ж, встромивши ніж у спину після років мирного співіснування. Другий пілот Катрін-12 помер одразу після влучання, не встигнувши навіть слівця промовити. Батькові пощастило, що він зміг якимось чином вижити після падіння залізного птаха. Це було диво, про яке писали в газетах по всьому світу. Здавалося неможливим вижити після такого падіння, і на всі питання від преси тато відповідав:

- Шанс ніколи не рівний цілковитому нулю. І хоч він був мізерніший від сотих, тисячних, чи мільйонних - він все ще не рівний нулю.

Проте з батьковими пораненнями, отриманими від падіння, чи повинен я говорити, що він прожив не довго? Багато хто був упевнений, що він прожив ще трохи тільки завдяки великій волі та сильному духові, що певне було правдою, адже інакше нічим не можна було пояснити три роки його безтурботного, на перший погляд, життя з понівеченими кінцівками та зімʼятою грудною кліткою з лівого боку. Лікарі видалили його ліву легеню, борячись чотирнадцять годин за його життя, як пілота Катрін-12. Певне, військова верхівка острова Ши вважала що він буде у стані навчити ще когось, чого звісно ж, не сталося, адже останні роки він хотів провести з сімʼєю. Спочатку я жахався його вигляду. Та щоразу я мислив про те, як боляче йому може бути на душі, коли він бачить страх в погляді власного сина, коли той дивиться на нього. Тому я переступив через себе, змушуючи себе прийняти реальність. В свій останній день, він був дуже енергійним, і знову повторив свою улюблену фразу для журналістів:

- Шанс ніколи не рівний нулю.

Він свято вірив у те що говорить, проте більшості це здавалося звичайнісінькою маячнею.

Після його смерті я часто промовляв його слова з інтервʼю мов мантру. Це майже стало моїм життєвим девізом, не дивлячись на абсурдність цих слів.

Мені було ледь шістнадцять, коли він помер. Тоді-то я переступив через нижній поріг. Я вирішив що мені варто помститися за батька. Моя мати боялася відпускати мене будь-куди, адже після втрати батька вона не могла собі дозволити втратити ще й мене. Аби вона тільки знала, що я вже прийняв найгірше рішення в своєму житті.

В той час зародилася моя одержимість наукою. Я намагався вбирати в себе знання мов губка, навіть не фільтруючи. Були моменти коли я не витримував навантаження і не міг спати ночами, проте продовжував вчитися, навіть коли втрачав свідомість - прокидаючись вивчав те що не встиг. Мати просила не пересилювати себе, завжди намагалася допомогти. Звісно, вона моя мила мати, котра щиро вірила в моє майбутнє, іноді жаліючи свого любого сина.

Я благополучно здав вступні екзамени в столичний університет, отримавши грант. Згадуючи минуле, я не памʼятаю чи були у мене друзі. Напевно навіть знайомих не було, хоча я не був відлюдьком. Скоріше люди уникали мене через дивну особистість. Я їх не виню, це абсолютно нормально в соціумі - уникати аномалію. Я вчився на біоінженерії, свою спеціальність я обожнював. Напевно на всьому світі не знайти людину, котра б настільки любила свою галузь.

Коли випускався, дізнався що викладачі нарекли мене «генієм біоінженерії». Здавалося дивним, що тільки я не знав про існування такого прізвиська. Проте я вирішив використати його у своїх цілях, аби справити хороше враження на потенційних роботодавців.

Тоді, як за знаком долі, я натрапив на вакантне місце дослідника в «Болан». Я побачив можливість, і одразу ж взявся за неї обома руками й впився зубами. Саме моє нутро шептало мені, що це те чого я шукав. Звідси й починається моє подружнє життя з квітучою «Болан».