Частина ІІ “Завдання із загадкою”. 6

- Якщо виживемо, то лише завдяки диву, - підсумувала Авілла, не відводячи погляду від натовпу чудовиськ унизу.

До світанку ми могли й не дотягнути. Ледве сонце сховалося за обрій, під стінами замку зібралася ціла орда. І дивлячись на це, я повністю погоджувалася з воїтелькою. З висоти вони здавалися живим, пульсуючим морем - темним, ворушким, голодним. Кожна тварюка, що мешкала в покинутому місті, притягла сюди своє потворне тіло, керована єдиним інстинктом - поживитися людською плоттю.

Окрім мутованих пацюків, що сновигали між лапами більших істот, були й значно страшніші створіння. Величезні сороконіжки, закуті в хітинову броню, із клешнями, схожими на краб’ячі. Гігантські пси з хвостами, як у скорпіонів, що нервово хльоскали повітря, лишаючи по собі отруйний блиск. А деякі істоти взагалі не піддавалися жодному опису - ніби сам морок породив їх, не турбуючись про форму чи логіку.

Раптове хвилювання прокотилося натовпом унизу, наче вітер пройшовся поверхнею чорного озера. Ми насторожилися.

- Яра, глянь, хто до нас завітав, - сказав Данило, вказуючи вниз.

Я придивилася. Серед чудовиськ рухалося щось… схоже на людину. Принаймні, на перший погляд. У нього були дві руки й дві ноги, навіть обличчя - чоловіче, з правильними рисами, яке час від часу закривали довгі темні пасма волосся, мов вуаль. Але все інше… все інше нагадувало клубок диму чи тіней, що безперервно рухався, наче складався з тисяч тонких ниток мороку.

- І як ви збираєтеся битися з такою кількістю? - поцікавився Бал, що стояв поруч. – І з… цим.

- Ручками, - огризнулася я, навіть не обертаючись.

Коли ми з Візниченком перерахували всі наші артефакти, настрій різко впав. І не дивно. Два “підшивачі”, один “кристал світла” та “око”, що дозволяло бачити на відстані. От і все. Особливо прикро було згадувати, що під час втечі з храму ми використали одноразовий виклик елементаря. Зараз він був би як ніколи доречним. Але якби тоді зекономили - так і залишилися б у підземеллі. Якщо не сидіти, то лежати.

Обшукавши замок, ми з усього знайденого мотлоху спорудили кілька пасток у найслабших місцях. Та й самі розуміли - надовго це їх не затримає. Саме тому, здавалося б, невинне питання шукача пригод так мене й розлютило.

- Яра, - покликав Даня, раптом різко змінюючи тему. - Ти це відчуваєш?

Я зосередилася.

Щось наближалося. І це “щось” мало потужний магічний фон - знайомий, схожий на той, що іноді виходив від Мідяка.

- Архімаг! - вигукнули ми одночасно.

- Вгадали, - пролунав гучний голос, і перед нами згустилася постать високого чоловіка. - Бачу, ви непогано облаштувалися в моєму домі.

- Довелося, - відповіла я, не зводячи з нього очей.

Спочатку він виглядав, як той жрець із таверни, де ми обідали в перший день у цьому світі. Але ілюзія швидко розсіялася, відкриваючи справжню сутність. Чоловік був високий, широкоплечий. На вигляд років п’ятдесят, хоча я знала - йому значно більше. Світло-карі очі, рудувата борода й така ж грива волосся надавали йому вигляду лева - ватажка, що звик керувати.

- Мене звати Луанір. Я господар цього замку. Прошу за мною - до головної зали, де ви вже встигли обжитися.

І навіть не перевіривши, чи йдемо ми за ним, він швидко рушив уперед.

- Ви якось не дуже схожі на нього… якщо вірити розповідям, - кинула я йому в спину.

- Бо говорять не про мене, а про того виродка, якого королева народила від одного з друзів мого батька.

Я завмерла. Сказала навмання - а виявилося, що купець не брехав.

- Судячи з ваших облич, ви чули історію про знахарку й принца. Так от - майже все там правда. Включно з тим, що молочний брат мого батька зв’язався з темними силами. У результаті й з’явилося це чудовисько. Але не будемо про минуле. Сьогодні ви допоможете мені загнати цю істоту назад туди, звідки вона прийшла.

- Але ми не інквізитори, - зауважив Данило.

- Зате ви - сильні маги.

- Ми виснажені…

- Це виправимо.

Закляття архімага спрацювало миттєво. Повітря навколо ніби загусло, стало важко дихати, але лише на мить. А потім… я відчула, як усі подряпини й забої зникли, ніби їх ніколи й не було. Магічний резерв заповнився до країв, аж голова запаморочилася від сили. Корисна магія. Та мені таке ніколи не опанувати.

Але часу на роздуми не було. Під стінами ревла орда, готова в будь-яку мить піти в атаку.

- Пані Авілло, на вас захист цієї зали. Бачите візерунок на підлозі? Простежте, щоб кігті химер, які прорвуться сюди, його не пошкодили.

Ми всі опустили погляди.

Не знаю, як інші, але я могла поклястися - ще кілька хвилин тому тут були лише тріщини в камені, а не складна печатка виклику.

- Ви хочете прикликати демона?! - вирвалося в мене.

- Навпаки. Загнати назад. Сьогодні особлива повня, яка буває раз на двісті років.

- Але це ж печатка відкриття…

- Дуже схожа. Але ні.

Я подивилася на Даню.