Частина ІІ “Завдання із загадкою”. 5

Сказати було простіше, ніж зробити.

Колись рівна кам’яна дорога перетворилася на хаос із уламків, коріння й бур’янів. Будинки, позбавлені дверей і вікон, стояли мовчазними коробками, обплетеними плющем.

Центральна площа вразила.

Посеред неї височів величезний фонтан із білого мармуру. Сухий, занедбаний… але не зруйнований. У центрі - статуя діви з глечиком на плечі.

Ціла.

- Тут хтось є, - тихо сказала я, озираючись.

- Найманці? - так само тихо запитала Авілла.

- Ні, - відповів Даня. - Це… інші гості.

Живі. Але не зовсім.

Храм ми знайшли не на площі, а на сусідній вулиці, серед занедбаного парку.

Він нагадував щось із давньогрецьких споруд - колони, сходи, симетрія.

Двері давно згнили, дах частково обвалився. Але вівтар у глибині лишився цілим.

Скориставшись магією ми зруйнували частину мармуру на підлозі й відкрили вхід до підземелля.

- Дами вперед, - тихо й з усмішкою сказав Даня.

Авілла вже рушила, але я зупинила її.

- Зачекай мить.

Я кинула вниз два світлові кулі.

- Чисто… наче.

І першою спустилася вниз.

Сходи були крихкі, слизькі, кожен крок лунав глухим відлунням.

- Ну й сморід… - ледь стримуючись промовила Авілла.

Відлуння прокотилося коридором так гучно, що ми завмерли.

Але ніхто не з’явився.

Під храмом тягнувся довгий коридор із відгалуженнями. Колишні келії жерців, склади, кімнати - тепер порожні, вкриті пилом, павутиною та екскрементами дрібних гризунів.

Ми шукали покої головного жерця. І, як завжди, знайшли їх останніми.

Колись тут, мабуть, було затишно, тепер - сиро, холодно, мертво.

Скринька стояла на кам’яній полиці. Єдина вціліла річ.

Без замка.

Усередині лежав артефакт.

Щось середнє між веретеном і витягнутим яйцем із блідо-жовтого каменю.

- Як думаєш, для чого він? - запитала я, здуваючи пил.

- Не зараз, - різко сказав Даня. - Перенось нас додому.

- Звісно. Додому! - вигукнула я.

…Нічого.

- Біс! Ми знайшли, що ти хотів! Поверни нас!

Я вже кричала.

Дарма.

Лише Авілла дивилася на мене з підозрою. Наче ми її зрадили.

- Йдемо звідси. Швидко! - скомандував Даня.

Ми й пішли, сподіваючись, що на горі спроба буде вдалою.

Та на біду на виході нас чекали. Ті самі потвори - щуро-ящури. Але тепер до них додалися підняті мерці й дрібна нежить. Я відчула, як усередині мене щось ламається.

Злість.

На руду. На Біса. На цей світ. На втому. На все. Хотілося лише одного - знищувати.

- Яра! Яра! Олійник! - крізь лють чула я голос напарника. Та марно.

Несподіваний ляпас і реальність повернулася.

- Я… в нормі, - видихнула я, більше для себе.

- Майже, - скептично кинув Даня. - У мене є план. Тримай.

Він сунув мені артефакт.

- Давай, - кивнула я, ховаючи його в кишеню куртки.

Даня зняв із шиї непримітний амулет і стиснув його в долоні, охопленій магічним полум’ям.

Я відразу зрозуміла.

Вогняний елементаль.

Іншого виходу й не було.

Дух вирвався назовні.

Вогняна хвиля прокотилася вулицями, випалюючи все на своєму шляху, розчищаючи нам прохід серед лабіринту руїн.

І ми побігли.

Від воріт замку залишилися лише спогади та труха.

Там, де колись здіймалися масивні стулки, тепер чорніла напівзруйнована арка, обросла мохом і тріщинами. Камінь кришився під ногами, а вітер гуляв крізь порожнечу, ніби сам замок давно перестав бути домом - і став лише оболонкою.

Зібравши рештки сил, я витратила їх на закляття.

Прямо в прорізі виросли дерева - щільно переплетені, скручені між собою, наче жива стіна. Гілки зрослися так тісно, що навіть світло крізь них ледве пробивалося.

Даня, стискаючи зуби, наклав друге закляття.

Кора зашипіла, потемніла - і за мить усе перетворилося на камінь.

- Тепер звідси вони не зайдуть, - хрипло сказав він, ледве тримаючись на ногах. - Принаймні найближчим часом.

- І ми не вийдемо, - спокійно додала я. - Якщо тут немає запасного виходу… ми в пастці.