Частина ІІ “Завдання із загадкою”. 4

До Сідгура ми дісталися під зливою.

Небо розверзлося, ніби хтось зверху перекинув ціле море - важкі, холодні струмені били по землі, розбивалися об каміння й дахівки, перетворюючи вулиці на потоки бруду. Вітер жбурляв воду в обличчя, зривав капюшони, а грім перекочувався десь над самими дахами.

Якби не зачаровані плащі, що відштовхували воду, ми б промокли до нитки за кілька хвилин.

За порадою Авілли ми зупинилися в невеликому гостьовому будинку на околиці - непримітному, трохи перекошеному будинку, зате тихому й без зайвих очей. Там ми вирішили перечекати негоду, перш ніж вирушати далі.

Але вже наступного дня, ближче до обіду, до нас зайшла Авілла.

Вигляд у неї був похмурий, напружений, наче вона прийняла якесь важке рішення.

- Вам потрібно негайно залишити місто.

- Чому? - насторожено запитала я.

- Виявилося, що крім нас трьох вижив ще Сел. Він утік на самому початку нападу. І тепер… - вона стиснула щелепи, - тепер вас вважають винними в нападу.

- А ти? - я уважно глянула на неї. - Тобі нічого не загрожує?

Авілла опустила погляд.

- Мене чекає перевірка у жерців. Вони хочуть переконатися, що мене не заразила темрява.

- За це можеш не хвилюватися, ти цілком здорова людина.

- Ні! - різко перебила вона. - Я… я не зовсім людина.

Ми з Данею завмерли.

У цьому світі ми досі бачили лише людей.

- Що означає “не зовсім”? - тихо запитав він.

- Моя бабуся була… не людиною. Не знаю ким саме. Мені нічого не розповідали. Батько все життя дорікав матері за це - за всі біди й невдачі. Але факт лишається фактом: я вища, сильніша за більшість чоловіків… і рани в мене гояться надто швидко.

Я переглянулася з Данею.

Тепер усе ставало на свої місця.

- Йдеш із нами, - раптом сказав він.

- Куди? - не зрозуміла вона.

- У Зміїні Землі.

Авілла криво всміхнулася.

- Зміїні Землі чи жерці… - вона замовкла, зважуючи. - Що ж… гаразд. Я з вами. Але виходимо негайно.

- Негайно - так негайно, - погодилася я.

Ми не збиралися довго. Речі й так були напоготові. Заскочивши на ринок і прихопивши запасів у дорогу, скориставшись грозою й лінощами вартових, ми безперешкодно покинули місто.

На конях, що колись належали купцю Фрофію.

Початок Зміїних Земель позначали два височенні, потріскані кам’яні стовпи й заросла травою дорога між ними.

Жодної варти. Жодного кордону.

Схоже, сміливців дійти сюди було більше, ніж тих, хто наважувався ступити далі.

За стовпами простягалася відкрита рівнина - майже без дерев, лише рідкісні силуети на горизонті. Усе було залите червоним світлом сходу, ніби сам світ тонув у крові.

І ще одне.

По той бік не було дощу.

Наче невидимий купол відсікав негоду.

- Пані, де табір ставимо? - з якоюсь дивною веселістю запитав Данило.

- Біля межі небезпечно, - одразу відповіла Авілла. - Якщо нас переслідують, вони можуть ризикнути й перейти кордон. Хоча б трохи.

- Тоді їдемо далі, поки не стемніло настільки, що не видно дороги.

І ми рушили.

Назвати Зміїні Землі безлюдними було б неправильно.

Попри холодну, тиснучу ауру, життя тут вистачало.

У траві повзали змії й ящірки різних розмірів. У небі кружляли хижі птахи. З рідкісних кущів на нас інколи визирали вовки - уважно, насторожено.

Але жоден із них не нападав.

Поки що.

Бо вдень усе виглядало відносно спокійно.

А от уночі…

Уночі нас накривало.

Щось ментальне, липке й темне проникало в сни, перетворюючи їх на кошмари. Ми прокидалися в холодному поту, не виспавшись і виснажені.

Пейзаж змінювався майже з кожним кроком.

Гостра трава різала ноги коням, змушуючи їх нервово сіпатися. Вода в невеличкій річці була чорна, як смола, і така ж густа. Дерева ставали все більш покрученими, із сухим, обсипаним листям.

Аж поки ми не дісталися лісу.

- Тут зупиняємося чи знову ризикуємо зламати собі шию в темряві? - роздратовано спитав Даня.

- Давай звіримося із мапою, - запропонувала я, стримуючи втому й злість.

Я розгорнула сувій.

- Ось річка. Вона веде прямо до міста, а потім огинає його й іде на схід. Якщо триматимемося її - не заблукаємо.

- Логічно. Але я питав не про це. Йдемо чи стаємо?