Частина ІІ “Завдання із загадкою”. 3

Дев’ять днів спокійної дороги розслабили нас.

Жодних диких звірів, жодних розбійників. Лише монотонний скрип коліс, рівний тупіт копит і нескінченна стрічка дороги, що тягнулася вперед.

Десятий день зустрів нас густим туманом.

Він лежав над землею щільною ковдрою, ковтаючи звуки й приховуючи обриси дороги.

- Поганий знак, - сплюнула Авілла.

Вона була велетенська - не поступалася Дані ні зростом, ні силою. Лише довга темно-руса коса та виразні жіночі риси видавали в ній жінку.

- Гадаєш? - запитала я, прив’язуючи свої речі до сідла.

За ці дні ми встигли знайти спільну мову.

- Не гадаю - знаю. Пам’ятаєш квіти?

Я кивнула.

Ще б не пам’ятати.

У цьому світі магія поділялася на дві: світлу й темну. Світла - божественна - була доступна лише жерцям. Темна ж - усім іншим. Нічого оригінального. І таких “інших” ловили й спалювали. Не мало значення, чи ти просто знахар, що лікує людей, чи відьма, яка насилає прокляття.

На другий день подорожі ми зупинилися біля придорожнього трактира. Поруч був перехрестя, “прикрашене” купою кісток і трьома черепами.

- Захист від темної магії, - тоді пояснила Авілла. - Кажуть, кістки відлякують темряву.

- І діє? - здивувалася я. Бо зазвичай усе навпаки.

- Мабуть… - відповіла вона з таким сумнівом, що вистачило б на цілу бочку.

А вранці всі застигли в подиві.

На місці кісток був невеликий пагорб, укритий білими квітами, що щойно розпустилися.

Даня кинув на мене докірливий погляд.

Я відвела очі.

Не могла залишити це так.

Просто не могла.

- Ви йдете в хвості. І не втрачайте пильності, - коротко кинула Авілла, обводячи поглядом караван, що розтягнувся вузькою дорогою поміж дерев.

- Ми чогось чекаємо? - поцікавився Даня, перевіряючи, як легко виходить меч із піхов.

Авілла здивовано глянула на нас через плече.

- Ви справді ніби проспали останні десять років. Уже два роки як з’являються такі тумани. І з них лізе всяка стадне, безмозке паскудство - лише щоб убити. Вдарять - і кидають тіла просто на дорозі.

- З будь-якого туману? - уточнила я, вже насторожившись.

- Ні. Тільки з того, що смердить тухлими яйцями.

Вона спритно вскочила в сідло й рушила далі, роздаючи накази.

Я втягнула повітря.

Так і є.

Різкий, задушливий запах сірководню різав ніс і осідав у горлі.

- Наша велетня нервує, - тихо промовив Данило, коли ми залишилися трохи позаду інших.

- Занадто балакуча?

- Саме так. І не дарма. У цьому лісі щось є… щось знайоме й водночас огидне.

Його слова зачепили.

До опівдня туман не лише не розвіявся - він став ще густішим, важчим, майже матеріальним. Караван рухався так повільно, що іноді простіше було злізти з коня й вести його за повід, ніж намагатися заспокоїти налякану тварину.

Зупинятися ніхто не наважувався.

Кожен волів рухатися вперед, сподіваючись, що зможе просто… вийти з цього.

Слова Даньки про “знайоме й огидне” не давали мені спокою. Я намагалася одночасно стежити за навколишнім простором і ритися в пам’яті, пригадуючи, де могла відчувати щось подібне. Але відповідь вислизала.

- Яра!

Різкий оклик повернув мене до реальності.

І вчасно.

Туман ущільнився настільки, що я ледве бачила власну витягнуту руку. Повітря стало важким, в’язким - дихати доводилося через силу.

Караван зупинився. Це стало зрозуміло по перекличці, що прокотилася вздовж рядів.

А потім… настала тиша.

І в цій тиші я почула шепіт.

Ледь вловимий, ніби хтось говорив одразу звідусіль.

Судячи з того, як Данило миттєво виставив магічний щит, почула не лише я. Я одразу повторила за ним – захисний контур напружився навколо тіла.

І тоді мене ніби вдарило.

Магія.

Темна магія.

Та сама, що пахне смертю й гниллю.

Так несло від Валіка… некроманта. І від мене - коли темна сутність брала гору.

Я хотіла це сказати, але Даня випередив:

- Схоже, місцеві чаклуни вирішили помститися своїм кривдникам. Якщо доведеться використовувати магію - не стримуйся.

- Не буду, - відповіла я, витягуючи з піхов свої парні довгі ножі.

На початку каравану вже гриміла зброя - хтось відбивався від нападу. Але кинути хвіст ми не могли.