Частина ІІ “Завдання із загадкою”. 2

Викинуло нас на ґрунтову дорогу посеред лісу.

- Та щоб йому!.. - одразу вилаявся Даня. - Яра, повертай нас назад!

- Ага… - кивнула я, хоча вже відчувала щось не так.

Я взяла його за руку, намагаючись активувати здібність.

- Чого тягнеш? - роздратовано буркнув він.

- Я не тягну… Я не можу! - вирвалося в мене, і в голосі з’явився страх.

- Що значить “не можеш”?

- Те й значить.

Я відпустила його й спробувала телепортуватися хоча б на кілька метрів убік - нічого. Абсолютно нічого.

Цього разу ми лаялися вже разом.

Випустивши пару, ми відійшли на узбіччя перекурити. Коли я дістала цигарки, з подивом помітила між ними записку.

“Поки не дістанете артефакт, не зможете покинути цей світ”.

Рівний почерк. Коротко й без зайвих пояснень. Чистий шантаж.

- Розваги почалися одразу… Діставай мапу, - пробуркотів Даня.

Ми розгорнули сувій, але так і не змогли зрозуміти, де саме перебуваємо. Ліс на мапі був, але річки поруч - ні.

Стояти на місці не мало сенсу.

Поклавшись на випадок - у вигляді підкинутої монети - ми обрали напрямок і рушили вперед.

Погода була теплою, як на початку осені. Сонце тільки починало свій шлях небом, тож день у цьому світі лише розпочинався.

Залишалося сподіватися, що десь неподалік є поселення - і що його мешканці, ким би вони не були, не зустрінуть нас ворожо.

На наше щастя, до міста ми вийшли саме тоді, коли сонце стояло в зеніті, розливаючи палюче світло по стінах і дахах. Каміння під ногами нагрілося настільки, що повітря над дорогою тремтіло, ніби марево. Здавалося, ще трохи - і все навколо почне плавитися.

Але щастя виявилося коротким.

Місто було оточене високим муром із потемнілого каменю, вкритого тріщинами й мохом, наче воно стояло тут не одну сотню років. Біля воріт юрмилася невелика черга - і кожного, хто заходив, зупиняли вартові, вимагаючи плату за вхід.

На щастя, у нас завжди були з собою універсальні монети - мідні, срібні та золоті кругляші без карбування. Їх можна було в будь-який момент змінити, надавши потрібного вигляду. Я швидко підлаштувала одну з них під місцеву валюту, підгледівши, чим розраховувалися ті, хто стояв попереду.

Ми без проблем пройшли крізь ворота.

Саме місто, щиро кажучи, не вразило.

Типове середньовіччя: вузькі вулиці, вкриті багнюкою, змішаною з відходами; у підворіттях - купи гнилизни, що виділяли різкий, важкий запах; над головою - похилені будинки, з яких інколи щось виливали просто на дорогу. Життя тут кипіло, але в цьому кипінні було більше бруду, ніж затишку.

Поблукавши з пів години, ми натрапили на корчму. Вивіска над дверима зображала миску з пиріжками та кухоль пива. Дерево було облізле, фарба подекуди зійшла, але зсередини долинав такий апетитний запах, що Даня зупинився сам собою. Точніше - зупинився його шлунок, який голосно нагадав про себе.

- Зайдемо? - запропонував маг, уже дивлячись на двері так, ніби вони були воротами до раю.

- Зайдемо, - погодилася я. Тим більше, де ще шукати інформацію, як не в корчмі.

Усередині виявилося значно чистіше, ніж можна було очікувати. Підлога була посипана свіжою соломою, столи ретельно вичищені, а рознощиця виглядала охайно й навіть привітно.

- Добрий день, - щойно ми переступили поріг, нас зустрів, очевидно, господар закладу - невисокий, трохи огрядний чоловік із живими очима. - Чого бажаєте?

Я подумки подякувала за артефакти-перекладачі - маленькі сережки-кліпси на кінчику лівого вуха, без яких ми зараз стояли б, мов німі.

- Пива й смаженого м’яса з овочами, - не вагаючись замовив Данило.

- І свіжого хліба, - додала я, продовжуючи оглядати приміщення.

- Зараз усе буде. Сідайте, - він кивнув на невеликий столик біля вікна.

Поки ми чекали на замовлення, я від нічого робити почала уважно розглядати відвідувачів, намагаючись визначити, хто з них може виявитися корисним.

Із п’яти столів зайняті були лише три.

За одним сиділи двоє чоловіків років п’ятдесяти - судячи з одягу, купці. Вони жваво сперечалися про доцільність ввезення якоїсь крупи, час від часу жестикулюючи так, ніби від їхнього рішення залежала доля світу.

За іншим - юнак у білій рясі, схожий на жерця. Він мовчки їв овочі, зосереджено й навіть трохи відсторонено, наче перебував десь далеко від цього шумного місця.

Та найбільше уваги привертала третя компанія.

Галаслива, різношерста: дві дівчини - світловолоса й темноволоса, мов день і ніч, і троє хлопців. Судячи зі зброї, яку вони навіть не намагалися приховати, - найманці.

- Я ще раз кажу: вп’ятьох до Сідгурда ми дістанемося без проблем. А далі що? Нас замало, щоб без втрат пройти Зміїними Землями, - голосно говорив один із них - рудоволосий, із волоссям, зібраним у кінський хвіст, і виголеними скронями, прикрашеними сережками.