Частина I “Будьмо знайомитися”. 8

Близнюки були старші за мене на три роки. Разом із друзями - Санто, Кирсом і Партиліусом - вони вже встигли заробити репутацію ходячого порушення правил. Їхні витівки, вечірки й експерименти знала вся академія - і часто не знала, кого саме за це карати.

Не все було їхньою провиною: іноді “шанувальниці” підливали їм любовні зілля куди не слід, і тоді навіть найневинніші експерименти перетворювалися на катастрофи.

Саме так ми й познайомилися.

Тоді я ще була студенткою і просто гуляла територією академії, коли натрапила на котел, що кипів і розбризкувався так, ніби мав особисті претензії до світу. Поруч - четверо хлопців, які намагалися це зупинити й паралельно не втратити кінцівки.

Вони схопили мене під руки й спробували втекти. Але вибухова хвиля була швидшою.

Якби не мій дар - тоді ще не контрольований - і випадково відкритий портал, який викинув нас просто в академічну їдальню, нас би там і поховало.

Моя здатність телепортуватися між світами без амулетів і заклинань була спадковою. Вона дісталася мені від прабабки - і одне лише її ім’я змушувало старших магів нервово озиратися та ставити додаткові щити.

Я добре пам’ятала, як у академії на мене дивилися, коли дізнавалися, чия я нащадка. Дехто навіть обходив десятою дорогою - і це мене цілком влаштовувало.

Але були й ті, хто не боявся. Наприклад, Ліне з факультету зіллєваріння. Або ті ж Візниченки, які без сорому користувалися моїми “послугами” за домовленістю.

По той бік була глуха ніч.

Повний місяць залив усе холодним сріблястим світлом - улюблений час немерців. Шкода лише, що місяць тут був один.

Знову не той світ.

- Яра, ти просто майстер точності, - саркастично кинув Мишко, витягуючи ногу в високому шкіряному чоботі з болота.

- Спеціально для тебе обирала, - не залишилася я в боргу, стоячи на купині.

- Не час сперечатися, - втрутився Даня і швидко вибрався на сухіший ґрунт.

І справді: чому вся нежить так любить болота, хащі й колючі кущі?

Лігво вампіра - невеликий кам’яний будинок із довгими сходами вниз у підземелля - зустріло нас тишею.

Власника не було, наче він нещодавно кудись пішов.

- Дивний вампір, - зауважив Михайло, показуючи на качан капусти на кухонному столі.

- Вегетаріанець, - сухо відповіла я.

Близнюкам було смішно. Мені - ні. Тварюка явно була на полюванні, а брести знову через болото мені не хотілося.

- Далеко він? - запитала я Даню.

Його очі вже були білими - він використовував пошукове заклинання.

- Хвилин тридцять на північний схід. І він не сам.

- Не сам? - перепитав його брат.

- Так. Там ціла зграя.

Він підняв на мене погляд:

- Йдемо по підмогу чи впораємось утрьох?

- Нудно не буде? - запитала я, зупинившись на мить.

- Ми ж обіцяли “весело”, - нагадав Мишко з тією самою підозрілою інтонацією.

Я видихнула.

- Тоді пішли.

Я йшла першою, “пропалюючи” простір заклинанням, скорочуючи шлях так, ніби ми пройшли не пів години, а максимум п’ять хвилин. Повітря перед нами ніби розступалося, ковтаючи відстань.

Село зустріло нас запахом диму й крові.

Вулиці були всіяні тілами - переважно старих, але подекуди траплялися й люди середнього віку, померлі від втрати крові. На їхньому фоні особливо вирізнялися розірвані на частини тіла “негідних” жертв - старих, яким просто не пощастило.

Єдина яскрава пляма в цій темряві - будівля, що світилася зсередини. Судячи з усього, корчма.

І саме там оселилася зграя вампірів.

Про це красномовно свідчили тіла біля входу - немов недоїдені залишки бенкету.

Я обережно зазирнула у вікно.

Шість самців.

Вони не просто харчувалися - вони влаштували собі справжній бенкет.

Дітей зігнали в клітки, де раніше тримали курей. Малеча сиділа тихо, майже не дихаючи. Навіть не плакали - боялися зайвий раз ворухнутися.

Щойно хтось із них видавав звук - до клітки підходив охоронець, демонструючи криваву “перевагу” крилами і пазурами.

Інші п’ятеро сиділи за столом, а біля їхніх ніг лежали жінки - живі та мертві впереміш.

Те, що вони робили… навіть у моїй роботі це було за межею звичного.

Спочатку - насильство. Потім - смерть.

Самок свого виду вони, схоже, не потребували взагалі.

Чоловіків із села вони підвісили вниз головою, перерізали горло й збирали кров у посудини, ніби це був звичайний збір врожаю.

Мишко поруч буквально позеленів.

Даня відвернувся й відійшов убік.