Частина I “Будьмо знайомитися”. 7

Ночівля в заїжджих дворах середньовічних світів - задоволення сумнівне, тож ми поспішали дістатися села до заходу сонця.

Нам пощастило: невдовзі почули скрип коліс і тихе фиркання коня. Влаштувавшись якнайзручніше у возі, я із задоволенням вдихала запах свіжоскошеної трави - нею було завалено всю підводу.

Поки я мовчки тримала образ “баби-паломниці”, Валік вирішив підтримати легенду розмовою.

- Як добре, що ви до нас приїхали, пане жрецю, - з ентузіазмом сказав візник. - Ще вчора відьму на багатті спалили. Розсипалася божим полум’ям на тисячу іскор. Староста сказав, це святий Ванта її так покарав - без права на переродження.

- А докази були? - спокійно уточнив Валік.

- О-о-о, ще й які!

- Це головне. І в чому саме полягає моя допомога?

- Храм очистити від тієї нечестивиці. Вона там постійно щось винюхувала…

- А ваш священнослужитель де?

- Так помер на світанку, одразу після тієї погані. Староста каже - це вона його й у могилу звела. Говорять же: очі - дзеркало душі. А в неї очі хоч були й білі, а душа чорна…

Я ледь не пирснула.

Не білі. Світло-сірі. Але страх - річ переконлива. Він змушує людей бачити те, що їм зручніше.

- Очистимо, не хвилюйтеся, - спокійно відповів Валік. - А нового священика не кликали?

- Писали, але це ж час…

- Шкода. Хотілося б, щоб у храмі був господар. Я ж до вас на паломництво везу пані Руту - гріхи замолювати перед смертю, сім храмів відвідати, сім мощів святим вклонитися…

Оце він грає роль… якби йому набридло з мертвими возитися - в театр його одразу, без іспитів.

Вістка про прибуття мандрівного жреця розлетілася селом швидше, ніж я встигла злізти з воза.

- Пане жрецю, як добре, що ви до нас завітали!

Староста ж був поганим актором - у його очах прямо палав вогонь невдоволення. Цікаво, чому б це?…

- Може, спершу повечеряєте? Дорога ж була важка… Сьогодні відпочинете, а завтра - зі свіжими силами…

Я на мить перехопила погляд Валіка. Йому вистачило цього, щоб зрозуміти натяк.

- Дякуємо за турботу, але ні. Час в нас не багато. А мені ще храм очищати.

Староста почервонів ще більше - якщо це взагалі було можливо - і навіть затремтів.

- Тоді вечерю принесемо просто в храм!

- Буду щиро вдячний за турботу.

Валік спокійно піднявся сходами й відчинив важкі дубові двері храму.

Я залишилася на сходах, спостерігаючи за людьми, які ще вчора із задоволенням відправили б мене на багаття.

Втім, довго вони не стояли.

Натовп швидко розпався на групки й розійшовся до корчми - обговорювати прибулого “мандрівного жреця” за кухлем пива.

Як і обіцяв староста, нам принесли кошик із їжею, накритий білосніжною серветкою. Я мовчки вклонилася на знак подяки й поставила його біля себе.

У ніс одразу вдарив запах смаженого м’яса, і в мене мимоволі потекла слина. Але голод так само швидко відступив, щойно серед ароматів спецій я впізнала сон-траву - запах, який я добре знала завдяки Ліне.

Відьма часто використовувала цю рослину, дуже точно дозуючи її, бо варто було трохи переборщити - і зілля ставало смертельним.

Валік вийшов із храму тоді, коли місяць уже високо піднявся в небо, а вікна села давно згасли.

- Йдемо, - тихо сказав некромант.

Всередині панував напівморок: десяток свічок не міг повністю розсіяти темряву. У повітрі стояла глуха тиша, і кожен крок відлунював під склепінням, гублячись у кам’яних куполах.

Замкнувши двері зсередини, ми почали пошуки.

- Де ти вже шукала? - уточнив Валік, щоб не ритися двічі в одному місці.

- Лише в кімнаті служителя.

- Тоді ти обшукуй тут, а я піднімуся під куполи.

Я не сперечалася. З моїм теперішнім “тілом” особливо не побігаєш.

Я ретельно обстежила вівтар, простукувала стіни, заглядала за гобелени із зображеннями святих і їхніх діянь, використовуючи пошукові амулети, видані Мідяком.

Невдовзі до мене приєднався Валік - зверху він знайшов лише павутиння та пил.

Коли зі стінами й меблями було закінчено, ми перейшли до підлоги. І саме там виявили добре замаскований лаз, кришку якого вдалося відкрити лише заклинанням.

Я зазирнула вниз і зморщилася від різкого запаху гнилі.

Валік тим часом витягнув електричний ліхтарик і, відсунувши мене вбік, почав спускатися по скрипучих сходах.

Те, що ми побачили в підвалі, змусило мене буквально завмерти.

“Священнослужитель”, кажете?

На столах і полицях стояли алхімічні прилади, а випадково відкрита книга мала назву: “Створення гомункулів та керування ними”.