Частина I “Будьмо знайомитися”. 6

Ліне відставила “зілля молодості” вбік і підійшла до невеликого холодильника, де зберігалися швидкопсувні зілля та інгредієнти.

- Хочу, щоб ти на це глянула, - сказала вона, простягаючи мені добрий шмат льоду.

Всередині була заморожена висохла рука, а на ній - важкий перстень із великим прозорим каменем. Топаз, не інакше.

- Що скажеш? - спитала вона.

Я похитала головою:

- Поки нічого. Треба розтопити лід, крізь нього нічого не видно.

- Впевнена?

- Абсолютно. Де ти це взяла?

- Глот приніс, - відповіла Ліне, кидаючи крижину в чан.

Вона простягнула мені молоток і зубило й відійшла вбік:

- Далі сама.

Я обережно звільнила висохлу кінцівку й пінцетом зняла перстень, навіть у захисних рукавичках не наважуючись торкатися напряму.

- Темна магія, - винесла я вердикт. - І ще й проклята. Чіпати не раджу.

- А яке прокляття? - очі відьми аж світилися цікавістю.

- Звідки мені знати? Одягни - перевіримо, - буркнула я, переписуючи руни на папір.

- Ні, дякую. І Валік якраз пішов - ну зовсім невчасно.

- Домовимося так: поки мене не буде, пошукай переклад рун. А це…

Я знову наділа перстень на палець, після чого “запечатала” його в криг і повернула до морозильника.

- Нехай поки тут лежить.

Ліне сперечатися не стала, повернулася до своїх зіль, а я вирушила додому - збирати речі для нового завдання.

Валік з’явився на зустріч майже вчасно - я встигла викурити лише одну цигарку.

В одній руці він тримав пакет, з якого визирала сіра груба тканина, а в іншій - дерев’яний посох.

Переміщення пройшло без проблем, викинувши нас на запилену дорогу біля лісу. Ідеально - буде де переодягнутися.

У пакеті виявилися дві монаші ряси з колючої вовни, що сягали майже до п’ят. Для Валіка - медальйон із символом сонця та трьома зірками. Для мене - пляшечка з зіллям перетворення.

Покорчившись від його дії на землі хвилин з десять, я підвелася вже зовсім іншою людиною - повненькою, згорбленою старою з сивим волоссям, що спадало на крючкуватий ніс і майже повністю приховувало зморшкувате обличчя.

Трохи “поколдовавши” над взуттям некроманта, кросівки явно не вписувалися в образ, я перетворила їх на стоптані сандалі. Після цього ми натягли капюшони і вийшли на дорогу.

Йшли не поспішаючи - день тільки починався, залишаючи нам час ще раз обдумати план.

- Я під виглядом жерця разом із тобою, бабою-паломницею, замкнуся на ніч у храмі, ніби ти спокутуєш гріхи, а я тим часом “очищу” святиню. Ти точно впевнена, що ключ там ще є?

- Не впевнена. Але сподіваємось, місцеві навіть не здогадуються, що приховує їхня святиня.

Некромант лише похитав головою. Мій легковажний настрій його явно не надихав. Я ж у відповідь лише всміхнулася своїм беззубим ротом, згадуючи, як два роки тому офіційно познайомилася з цим замкнутим і відстороненим молодим чоловіком.

Темна магія, а особливо некромантія, була заборонена більш ніж у дев’яноста відсотках відомих мені світів. Земля ж ставилася до неї нейтрально - не заохочувала, але й не палала на вогнищах за неї.

Коли у семирічного Валер’яна проявився дар, це викликало жах і відразу у його родині. Батьки просто залишили хлопчика на порозі притулку й зникли в невідомому напрямку.

Складно засуджувати, навіть сучасних дорослих, коли їхня дитина “грається” з оживленими мишами з пасток, у яких замість очей горить недобрий вогонь.

У притулку Валік довго не затримався - його усиновила немолода пара. Він радісно покинув холодні стіни, так і не встигнувши знайти друзів.

У новій сім’ї йому сподобалося: нові батьки не звертали уваги на дивності. Але вже за пів року хлопчик прокинувся серед ночі від грубого поштовху.

У темряві він розгледів високу фігуру в балахоні та білу маску з прорізами для очей.

Його схопили й потягли в підвал, де чекали інші - такі ж постаті в масках і плащах.

Посередині був накреслений рунами круг. Хлопчика поклали в центр, прив’язавши до кілків.

Він кричав, плакав, благав… але ніхто не збирався допомагати.

І саме тоді його сила, що зазвичай текла тонким струмочком, вибухнула, як прорвана дамба.

Поліція знайшла Валер’яна лише на третій день - сусіди забили на сполох. Він знову опинився в дитбудинку, а “екзорцистів” поховали на міському цвинтарі, так і не встановивши їхнього вбивцю.

Було ще кілька спроб усиновлення - всі провалилися. Лише у шістнадцять він нарешті покинув притулок і знайшов тимчасовий дім у стінах Магічної Академії, як і багато таких, як він.

З Валіком я познайомилася під час чергового завдання. Я тоді вже працювала в Барі, а він відпрацьовував останні місяці в Ергезі - конторі, що займалася ліквідацією наслідків чорної магії, незаконної некромантії та шаманських ритуалів.