Частина I “Будьмо знайомитися”. 5

Дверний дзвіночок несміливо дзенькнув, сповіщаючи про прибулого. Мені навіть не потрібно було обертатися, щоб зрозуміти, хто прийшов - і так могла вгадати.

Ледь чутні кроки, запах ментолу й кориці видавали ще одного мого колегу - Синицю Валер’яна, або просто Валік. Ця ефірна істота багатьох вводила в оману своєю зовнішністю: трохи вищий за середній зріст, білявий, із блакитними очима, стрункий, навіть худорлявий. Тихий і ласий до солодкого, він, однак, мав свої скелети в шафі. Причому цю фразу можна було сприймати буквально - Валік був практикуючим некромантом. Його таланту вистачало, щоб проводити допити випадково вбитих нами злочинців або давно спочилих любителів приховати від чужих очей свої скарби.

І щойно він встиг привітатися з нами, як дверний дзвіночок знову дзенькнув, цього разу сповіщаючи про прихід Геннадія Степановича - гаряче любого в день зарплати й люто ненависного під час доган.

- Ярка, за мною! - одразу скомандував він, навіть не привітавшись. - І Валік теж.

Переглянувшись із некромантом, ми мовчки пішли за начальством.

- За тим клятим ключем тобі доведеться повернутися, - одразу випалив Степанович, важко плюхнувшись у крісло.

У мене аж дар мови відібрав. Варто мені там з’явитися - і я одразу ж загримлю на вогнище.

- Цього разу візьмеш із собою Валіка. Буде за тобою наглядати.

Ось тут до мене повернувся голос, але заперечити я не встигла.

- І до Оленки зайди. У неї якраз для тебе є дещо.

З Вальком кабінет ми покинули мовчки й уже в більярдній домовилися зустрітися через дві години. Після цього я поспішила спуститися в підвал, де здебільшого мешкала Костенко Олена Вікторівна - наш головний спеціаліст із зільварства, алхімії та накладання або зняття проклять.

Я познайомилася з майбутньою відьмою, а за сумісництвом і подругою, навчаючись на третьому курсі академії, коли випадково відкрила портал просто в її кімнату посеред ночі. Перемістилися ми тоді не самі, а ще й у компанії Мишка та Дані.

Дівчина на незаконне вторгнення не стала кричати про допомогу. Навпаки - вона довго сміялася, щиро дякуючи за такий приємний і абсолютно неочікуваний подарунок у вигляді двох гарних братів. Така от “веселушка” мені одразу сподобалася своїм запальним характером. Відтоді ми й здружилися, попри те, що навчалися на різних спеціальностях.

Щойно я відчинила скрипучу двері, як мене одразу обдало їдким паром, від якого перехопило подих і защеміло в горлі.

- Ліне, ти що тут вариш? - прокашлявшись, уточнила я.

- Зілля молодості, - спокійно відповіла вона.

- Навіщо? - щиро здивувалася я. Тридцять п’ять для магів - це навіть не середина шляху, а так, лише початок. - До старості тобі ще жити й жити.

- Як це навіщо? Молодість треба берегти змолоду, - і тільки тепер я змогла розгледіти її зелені очі, що блищали з-під неприродно яскраво-рудого чубчика. - Будеш? - запитала подруга, простягаючи дерев’яну чашу з в’язкою рідиною сірувато-рожевого кольору.

Я у відповідь лише похитала головою. Зілля, сто відсотків, неперевірене - а отже, з побічними ефектами. Я це вже проходила. І не раз.

Більшість Оленчиних зіль працювали саме так, як вона задумувала… але інколи результат був настільки несподіваний, що дивувалася навіть сама авторка.

Колись я, піддавшись на вмовляння, ризикнула випити її “нешкідливе” зілля від застуди - тоді мене замучив нежить.

І от що з того вийшло…

Хочете почути? Ну тоді сідайте зручніше.

Для одного надскладного замовного зілля Ліне знадобилися рідкісні трави з світу Мар-Ал-Соу. Збираючись у той світ, моя подруга помітила, що я занадто часто чхаю, і одразу ж запропонувала “чудодійний засіб від усіх застуд”. Я погодилася - температура тоді вперто повзла вгору.

Ефект справді був миттєвий: жар спав, нежить зник. Здавалося б - кінець історії. Але ні. Це був лише початок.

Трави цвіли всього кілька годин на рік, тож ми прибули заздалегідь і розбили невеликий табір. Я влаштувалася подрімати, а Ліне вчепилася в черговий любовний роман.

Прокинулася я від дикої спраги та нестерпного свербежу в спині. Спочатку списала все на місцевих комах і поспішила до джерела, яке помітила раніше. Вмившись, не квапилася повертатися, дістала сигарети й запалила, із задоволенням втягуючи дим.

“Гарно ж як… пташки співають, вітер теплий… ідилія.”

А свербіж тим часом не минав. Навпаки - тепер уже почали чухатися руки. Я глянула на них і зробила ще одну затяжку.

І тут мене накрило остаточно.

Різкий біль у хребті миттєво відібрав усі жарти. До мене дійшло, що саме стало причиною цього “швидкого одужання”. Олена Вікторівна.

Ну, тримайся.

Я спробувала підвестися, але змогла це зробити лише з другого разу. Випрямитися - взагалі ні. У напівзігнутому стані я поспішила до винуватиці свого нещастя.

- Дивись, що я зібрала! - радісно вигукнула Ліне, підсовуючи мені під ніс букет.

- Дивись, що ти зі мною зробила! - гаркнула я у відповідь.