Частина I “Будьмо знайомитися”. 4

Прощання з Титою зайняло небагато часу.

Ми не встигли прив’язатися до господаря цього… свинарника, який гордо називався трактиром.

Маг, якого звали Морвейн, виділив нам коня.

І якщо в Андрія при вигляді цієї тварини загорілися очі - майже дитячою радістю - то в мене від страху підкосилися ноги.

Мій досвід верхової їзди обмежувався… каруселлю в парку.

І то - років у десять.

Окрім нас із магом у дорогу вирушили ще троє чоловіків. Озброєні. Мовчазні. І вигляд у них був такий, що ставити зайві запитання не хотілося.

Наш шлях тривав п’ять днів.

П’ять довгих, виснажливих днів.

За цей час я встигла: відбити собі все, що тільки можна було відбити, натерти руки від постійного тримання за сідло, обгоріти на сонці і примудритися підхопити нежить.

Кожен день здавався вічністю.

Сідло здавалося катівським пристроєм. Спина боліла. М’язи нили так, ніби мене били.

І все ж…

Ми дісталися.

Я залишилася жива. І навіть могла рухатися.

Ну… майже могла. З урахуванням того, що кожен рух віддавався болем, але це вже деталі.

Ми зупинилися на березі гірського озера - темного, нерухомого, мов дзеркало, що відбивало останні промені сонця, що ховалося за обрієм. Вода здавалася надто спокійною, неприродно тихою, наче й вона знала, що тут не місце для зайвих рухів. По той бік озера, просто зі скелі, ніби виріс, здіймався замок. Не збудований - саме виріс. Його стіни зливалися з каменем, башти врізалися в небо, а вузькі вікна чорніли, мов порожні очниці. Від нього тягнуло холодом навіть на відстані.

- Нам потрібно проникнути всередину і забрати річ, яку викрав власник замку, - почав пояснювати маг, дивлячись не на нас, а на саму споруду, ніби розмовляв із нею.

- Яку саме річ? - уточнив Андрій.

- Жезл, - коротко відповів той. - У замок зайдемо на світанку.

- А чому не вночі? - здивувалася я.

Маг перевів на мене погляд - короткий, холодний.

- Бо господар замку вночі не спить. Страждає на безсоння. Засинає лише під ранок.

Мене це зовсім не заспокоїло.

- Мені це все не подобається, - тихо сказав Андрій, коли маг відійшов до найманців перевіряти зброю.

Я теж дивилася на замок, і десь глибоко всередині щось тривожно стискалося.

- Красти - це не добре? - спробувала пожартувати я.

- І це також, - похмуро відповів він. - Та я про інше. Нас, схоже, використовують. І, можливо, підставляють.

Я зітхнула.

- Але вибору в нас немає.

Андрій усміхнувся - трохи сумно, трохи вперто.

- Вибір є завжди. Ми можемо просто відмовитися. Залишитися тут. Не лізти в цю авантюру.

Я завмерла, дивлячись на нього. Як же мені подобалася його усмішка…

Сонце заходило, і його світло відбивалося в Андрієвих очах, роблячи їх теплішими, глибшими. Вітер грався в його волоссі - скуйовдженому, давно не митому, але чомусь саме це робило його ще справжнішим. У такі моменти він нагадував мені принца з казки.

Неідеального.

Живого.

Навіть окуляри і пропалена дірка на сорочці цього не псували.

Я могла б сидіти так вічно… якби нас не покликали вечеряти.

Сонце ще тільки починало сходити, коли ми вже стояли біля підйомних воріт замку. Один із найманців за допомогою гака і мотузки видерся на стіну. За кілька хвилин ворота скрипнули й повільно піднялися.

Ми увійшли. А я одразу відчула - тут щось не так.

Замок був… порожній.

Не просто тихий - мертвий.

Кожен наш крок відлунював гулким, неприродним відлунням. Навіть дихати доводилося обережно, ніби зайвий звук міг когось розбудити.

- А де слуги? - пошепки запитала я в Андрія, коли ми розійшлися оглядати кімнати. - Теж сплять?

Кімната, в якій ми були, виглядала ідеально чистою. Жодної пилинки. Жодної павутинки. Наче її щойно прибрали. Як і всі інші.

- Я теж про це думаю, - тихо відповів він. - Але поки що не маю відповіді. Можливо, господар не любить чужих.

- Можливо… - погодилася я, зазираючи до шафи. А потім додала: - Мене інше турбує. Чому наш маг не використає пошукове закляття? Ми ж бачили, як він ним знаходив воду.

Андрій задумався.

- І справді. Це дивно.

І саме це “дивно” мені зовсім не подобалося.

- Якщо тут усе перевірили - спускайтеся в підвал, - сказав один із найманців, зазирнувши до кімнати й заставши нас за коротким перепочинком.