Частина I “Будьмо знайомитися”. 3

Ранок був важким.

Поділивши “по-братськи” шоколадний батончик і запивши його водою, ми вирушили далі.

Вовків уже не було.

Ми спробували знайти місце, де нас “викинуло” в цей світ, але швидко зрозуміли - це марно. Занадто багато однакових схилів, каміння і жодних орієнтирів.

Порадившись, вирішили шукати людей.

Йшли довго.

Мені ще заважала сумка, яку я знайшла в тій же хатині. Я запхала наші речі після того як ми перевдягнулися в місцевий одяг. Чомусь на той момент нам здалося це вірним рішенням, якщо ми в іншому світі не варто виставляти своє чужинське походження. На мені красувалася сорочка, спідниця та широкий пояс, а на Андрії трохи короткуваті штани, сорочка та безрукавка.

Крадіжкою це не вважала. Я ж залишила натомість порожню пластикову пляшку з кришкою. Не дуже цінний обмін, якщо подумати. Та й не дуже розумний.

Десь ближче опівдня  ми нарешті вийшли до… цивілізації. Якщо три потемнілі від часу хатини можна було так назвати.

- Зачекай, - Андрій схопив мене за руку і спинив, - давай трохи поспостерігаємо.

Я кивнула, хоча шлунок уже голосно нагадував про себе - здавалось, ще трохи, і його почують навіть у сусідньому світі. Пити хотілося ще більше: горло пересохло, язик буквально прилип.

Ми причаїлися в кущах, обравши собі щось на кшталт імпровізованого укриття, звідки було видно всі подвір’я.

Невдовзі з однієї хатини вийшла дівчина - молода, у простій довгій спідниці й сорочці - і попрямувала до криниці. Заскрипіло колесо, задзвеніло ланцюгом відро, що опускалося вниз.

Я мимоволі всміхнулася.

От вам і “інший світ” - а криниці ті самі. Хоча, якщо чесно, і в нашому двадцятому столітті таке ще можна зустріти в деяких селах.

Просиділи ми в засідці, за Андрієвим годинником, десь із годину. За цей час, окрім тієї дівчини, ми побачили ще двох бабусь, старого діда… і козу.

Усе.

Ні тобі натовпів, ні руху, ні бодай натяку на щось небезпечне.

- Ну що? - прошепотіла я.

- Думаю, можна спробувати, - так само тихо відповів Андрій.

- Добрий день! - голосно привітався друг, підійшовши до двох бабусь, що сиділи в тіні дерева на лавці.

- Добрий… - відповіла одна, відкривши від подиву майже беззубий рот.

- Звідки й куди йдете? - одразу ж підхопила друга, уважно нас розглядаючи.

- Ми подорожуємо, - впевнено відповів Андрій. - Ходимо по світу: людей побачити, себе показати.

- Волоцюги, значить, - зробила висновок бабуся. - А сюди чого прийшли? Тут вам подаяння не дадуть - у самих нічого нема. У місто йдіть, там і жебракуйте.

Я ледь стримала образу, але промовчала.

- А до міста далеко? - спитав Андрій.

- Як зараз підете - до вечора дійдете.

- А куди саме? - наважилася втрутитися я.

Обидві бабусі подивилися на мене так, ніби я щойно сказала щось дуже непристойне. Потім переглянулися і синхронно тикнули пальцями в один бік:

- Туди.

- А можна води в дорогу? - попросив Андрій.

- Це можна, - буркнула одна з них і гукнула:- Шуля! Ану води принеси!

Із хати вискочила та сама дівчина з ковшем.

Ми подякували, напилися - холодна вода здалася найкращим напоєм у житті - і рушили в указаному напрямку.

Йшли повільно, не поспішаючи. І тому почули, як за нашими спинами одна з бабусь тихо, але цілком чутно пробурмотіла:

- Сором який! Волосся обстрижене, та ще й не покрите… гуляща, не інакше.

Я аж спіткнулася. І одразу пришвидшила крок, намагаючись якнайшвидше залишити це “гостинне” місце.

От уже звичаї… Волосся, бачте, коротке й не покрите.

Ну і що?

Хустка в мене була - я ж узяла її з тієї ж хатини. Просто не подумала її вдягти. Але, відійшовши подалі, все ж дістала ту злощасну хустку і пов’язала на голову.

Можна було скільки завгодно доводити, що вони не праві, але… як то кажуть, у чужий монастир зі своїм статутом не ходять.

Андрій мовчки кивнув, схвалюючи мій жест, і ми рушили далі - шукати місто.

До мети дісталися ще до заходу сонця. І от тоді ми остаточно зрозуміли, що влипли.

По-справжньому.

Місто було оточене стіною - метрів десять заввишки, масивною, кам’яною, з бійницями. На воротах стояла варта.

І жодних сумнівів більше не залишалося: ми потрапили в середньовіччя.

- У тебе є якісь гроші? - тихо спитав Андрій.

Я полізла в кишені шортів, які все ще були під спідницею, і витягла весь свій “скарб”: п’ять гривень паперових, дві металеві гривні, три п’ятдесят копійок і ще п’ять копійок.