Північна війна 1.3.

***

Навантажені вози повільно вирушали з Астмада. Дерев’яні колеса тріщали під важкістю вантажу. Ціла колона покидала місто, і складалось враження, що це жителі перебираються у кращі місця. Навкруги Астмада були тільки ліси, гори і сніги. В більшості міст країни сніги покидали їх на декілька теплих місяців, але були такі, яких вони не випускали із своїх холодних обіймів. Астмад не належав ні до одних, ні до інших, він був десь посередині, на межі, там, де буває потепління, хоча не часте, але таке бажане. Навколо міста чувся стукіт сокир і тріск повалених дерев. Вони потім доправлялись до Нюкорма, де на ріці знаходились лісопильні. За допомогою великих коліс з лопатями, які обертала вода, стовбури легко і вправно розділялись на дошки, а далі вони прямували до Марлу – єдиного порту Норну. У горах навколо Астмада добували руду, в основному мідну, а ще були поклади аквамарину. Камінь мав голубий колір, не прозорий і легший за інші мінерали. Залягав він пластами, що складались із невеликих прямокутників, які було зручно складати і легко переправляти. А завдяки своїй властивості підтримувати постійну прохолоду користувався попитом у південних країнах. Тому підводи, навантажені уміло поскладаним камінням аквамарину, їхали також до Марлу, де їх чекала довга дорога морем. Норн був єдиним постачальником аквамарину, тому що він залягав тільки в горах Штейни і Берди, що були на півночі країни. В таких умовах вічного холоду могли працювати тільки норнійці, які в ньому народжувались, жили і помирали.

Одну із таких порожніх підвод і хотів найняти Расмус, щоб доправити тіла до Астмада. Тому він чекав під шинком «Берегова риба» власників підвод, що поївши, попивши і потративши заробіток на не менш потрібні, а головне, приємні речі, мали повертатись до своїх сімей з уже не такими повними кишенями.

Він сидів на своєму малому возі навпроти двох найбільш популярних серед приїжджих місць: шинку й борделю. Знаходились вони на перехресті трьох основних доріг, які вели до центру міста, порту і головної брами. В підводу була запряжена істота, яка тільки могла називатись «кінь». Якби він скакав десь сам у ночі, то можна було б подумати, що це чорний вершник Фам випустив свого коня погуляти. Істота жувала сіно, Расмус сидів на краю воза і думав про тіла, які на ньому поскладані одне на інше, мов стовбури дерев. Закриті вони були полотном, щоб не привертати уваги.

Вийшов перший чоловік, Расмус підвівся і вже хотів заговорити, але той упав прямо на свою підводу і голосно захропів. Потім вийшов ще один в обіймах робітниці борделю, яка старанно відпрацьовувала ще один день, щоб зігрітись холодними днями, а особливо ночами. Його рука опустилась їй на сідницю, а потім стиснулась. Напевно, їй це не дуже сподобалось, бо її рука ударила його по лиці. Напевно, це йому не дуже сподобалось, бо він вирішив повторити процедуру, але трохи навпаки: спочатку його рука стиснулась, а потім ударила її по лиці. Їй це точно не сподобалось, але вони і далі пішли куди прямували. Вийшов третій чоловік і почав кричати, тому що перший завалився не на свою підводу, а на його. Там знаходились м’які шкури, які він, можливо, ще хотів продати, але тепер вони мали не дуже продажний вигляд, бо були усі в блювотинні.

Расмус знову присів на край свого воза і спостерігав за виставою:

Третій хотів підняти першого, але не зумів, бо той був у два рази дужчий. Тоді він взяв і вилив на нього відро холодної води, якою напували коней. Коням це не дуже сподобалось, чоловіку на возі також. Коли він встав, то на землю впав третій, а потім і сам звалився на те саме місце. Отак перший лежав на м’яких шкурах, другий лежав у теплому ліжку, а третій - на холодній землі, і всім було добре, ну, мабуть, окрім третього. 

Расмус і сам почав куняти на своєму возі. Але крізь спокій сну почувся спочатку стукіт, а потім і гучний шум. Це компанія вийшла із шинку і попрямувала дорогою вгору повз будівлі. Расмус і далі думав додивлятись свій сон. Як завжди буває, розбудять на самому цікавому, але помітив, що за компанією йшов ще один чоловік, який зупинився біля підводи. Це подавало надію.

• Добрий вечір! – наближаючись, крикнув Расмус.
• Кому як, - пробурчав невдоволено чоловік.
• Я бачу, ви не в гуморі, почекаю когось іншого.
• А як тут будеш задоволений. Ти важко працюєш у горах, везеш добуте через усю країну, а тобі платять не те, що воно вартує.

Расмус вже не знав чи чекати іншого, більш задоволеного візника, чи домовлятись із цим. Але чоловік продовжив:

• Що ти хотів? – запитав він, складаючи свої речі у дорожній ящик.
• Довезти вантаж до Астмада.
• Що за вантаж?

Чоловік завагався. Не знав, що відповісти, хоча розумів, що коли прийдеться перекладати тіла на його підводу, все одно стане все зрозуміло.

• Тіла, - тихо відповів він.
• Тіла? Я в таких справах не беру участь.
• Я везу їх на тризну у Тор-Скаль.
• Що з ними сталось?
• Вони мертві.
• Зрозумів, не той час, не те місце. Дорога до Астмада довга, ще встигнеш розповісти.
• То ти повезеш їх?
• Ну, зайві гроші мені не завадять, чого порожнім повертатись. Але давай виїдемо за місто і там перекладемо тіла на мою підводу.

«О, це я влип, виїдемо за місто, він дасть мені по голові, коли я буду перекладати тіла, і буде ще одне тіло. Треба щось придумати», - роздумував Расмус.

• А зі своїм возом що я буду робити? Я хотів залишити його тут, а завтра його заберуть.
• Ну, тоді давай швидко, я не хочу, щоб їх побачили. Мені не потрібні зайві проблеми. Але гроші наперед або хоча б половину, а то перекладемо тіла, і ти дременеш звідси, а мені думай, що потім робити.
• Серед цих тіл - мій брат і братова, хіба можна так?
• Зараз такий час, що все можна.

Расмус дав дві золоті корони.

• Перекладаємо поки нікого немає, - знімаючи матерію, що накривала тіла, і поглядаючи по сторонах, сказав тихим голосом візник.