Північна війна 1.1.

Північна війна

У його лівій нозі стирчала стріла, праве плече було розрізане чимось важким і гострим, а тіло несла ріка. Важко опиратись стрімкому потоку течії, коли ти не можеш нормально рухати рукою і ногою. Наче руками, ріка передала свого підопічного в руки своєму витоку. Течія цієї ріки не була такою стрімкою і бурхливою, здорова людина могла б спокійно їй опиратись, але він не міг. Він просто плив, мов стовбур поваленого вітром дерева. Саме за одну з таких дерев’яних колод він і зумів зачепитись, щоб не потонути. З пораненою рукою і ногою важко залишатись на плаву. Колоду прибило до берега і поранене тіло, яке лежало на ній, також.

***

Герцог погруз колінами у багнюці, що утворилась після коней і людей, які лежали навкруги. Тіла були розкидані, мов уламки після бурі. Кров, крики, зброя, люди, коні, сморід і знову кров – все, що оточувало його зараз. Не зовсім рідна обстановка для багатого дворянина. На колінах він притримував тіло сина, а сам кричав з усієї сили:

• Цілителя! Приведіть цілителя!

Його люди були перелякані, не знаючи, що буде далі. Одні очікували нападу ворога, інші шукали цілителя, але він так і не знайшовся. Хтось привів  простого лікаря, але той сказав, що вже пізно щось робити.

• Знайдіть цілителя, що був зі мною! – не вгамовувався герцог.

Син на його руках міцно стискав батькову руку. А тоді чоловік відчув, як потиск ослаб, син вже не подавав ознак життя. Дрібні і рясні краплі дощу падали на металевий панцир лежачого рицаря, змиваючи червоні сліди. Мокрі краплі з’явились на лиці батька, і всі знали, що це не дощ. Він тримав тіло вже мертвого сина і згадував з чого все почалось.

***

Четверо озброєних вершників в’їхали у місто, по дорозі щось розпитуючи подорожніх, ті показували у бік вулиці Майстерної. Не дарма вона носила таку назву. Каміння, по якому ступали коні, було акуратно прокладене рівною лінією, так що ніде не виступало. Стіни будівель зацвітали, мов квіти, різними кольорами. Ремісники відкривали свої цехи, продавці – торгові лавки, а шинкарі ще спали після нічної роботи, вони відкривались з обіду, а було ще надто рано. Сонце вже досить високо піднялось і почало пригрівати, так що сірому смугастому котові було від чого грітись.

Вершники, слідуючи вказівкам, доїхали до кузні і, спішившись, зупинились перед нею. Господар уже відчинив її, але ще не працював – диму не було. Тому у незачинені двері увійшов один із них.

• Вітаю! – промовив вершник. Він був одягнений в темно-зелене сюрко, на якому виднівся герб – стріли і колоски в оберемку.

Коваль обернувся до входу. Був середнього зросту і статури, з чорним вороним волоссям і вугликами замість очей, трикутною гострою бородою.

• Вітаю, - глухо відказав, не зважаючи на гостя.
• Ти Корвус? – прозвучало від дверей.
• Це залежить від того, хто питає, - зневажливо відповів хазяїн.
• Посланець герцога! - суворо відказав той.
• Я не знаю жодного герцога, щоб до мене посилав людей з відвідинами, - сказав господар і всівся за дерев’яний невеличкий стіл, надпивши щось із великого кухля.
• А він про тебе чув, – не відводячи погляду від господаря, мовив чоловік.
• Напевне, щось нехороше, якщо відправив озброєних людей? – відкусивши шматок білого хліба і запивши, відказав Корвус.
• Навпаки, що ти вилікував одного чоловіка в Ансельфурті.
• Я схожий на лікаря? – глузливо відказав коваль, дивлячись на горно, ковадло, молот і кліщі.
• Я приїхав сюди не обговорювати на кого ти схожий. Якби ти був з двома рогами і копитцями, мов у цапа, я б тебе і такого доставив до герцога.
• Справді? Я думаю, тоді б герцог відмовився від моєї допомоги, дорого йому прийшлось би заплатити і не золотом.
• Або їдеш з нами у сідлі, - перебив Корвуса вояка, - робиш справу і повертаєшся багатий. Або їдеш, мов мішок картоплі, на коні, робиш справу і не повертаєшся.
• Не тим ремеслом ти взявся заробляти на життя, - повчально сказав коваль, продовжуючи снідати.
• Чому? – здивувався рицар.
• Умієш переконувати. Тобі б лихварем стати - і по грошах більше, і ризик менший.
• До першого невдоволеного і впливового клієнта.

На лиці Корвуса з’явилась посмішка.

• Всюди свої нюанси, бачиш, і ковалів заставляють цілительством займатись. А нам би хіба кліщами зуби виривати. Гаразд, вмовив, поїду з вами. Тільки речі зберу, - він поставив порожній кухоль і пішов до сусідньої кімнати, залишивши незачиненими двері.
• Але давай без фокусів, - зауважив воїн, глянувши у кухоль. На дні залишилось молоко.
• Я не надто обдарований, щоб до двох професій ще й третьою володіти. Та й перспектива їзди перекинутим через коня мене не втішає, - викрикнув із кімнати господар.

Вийшовши з кузні, Корвус побачив ще трьох озброєних людей, що чекали надворі.

• Скажи, хто за мене розповів? - він звернувся до недавнього співрозмовника.
• Запитаєш герцога. По конях!

***

Рік доходив до свого закінчення, як і життя одного з наймогутніших герцогів Роландії – Ебнера Рігера. Хоча йому було тільки п’ятдесят п’ять років, Акенія вже потирала свої холодні і кістляві руки, щоб забрати його душу собі. Мара – слуга Акенії, як вірили жителі Перших земель, отруює душу людини і через це вона хворіє і помирає. У нього залишилось два сини: Адалард і Рейнард. На початку року Ебнер відсвяткував весілля свого молодшого сина Адаларда, а зараз він із своєю дружиною Оделією і її братом Мартіном проводжають його у Вирій. Поряд з ними стояв і старший брат Рейнард разом із дружиною Нісою і сином Вейлером, якого обнімала його бабуся Аврора.

Тіло Ебнера Рігера вивезли на головну площу Ейгонберга – його родового міста. Убраний він був у штани і сорочку стального кольору. Після того, як усі попрощались, тіло поклали у форму, вилиту із срібла з додаванням секретних компонентів для міцності виробу, які знали тільки майстри. Вона повторювала бойовий обладунок Ебнера. Коли тіло положили всередину, згори накрили іншою половиною і між собою запаяли, щоб саркофаг-труна став монолітною конструкцією. Потім її повезли до крипти, що знаходилась під родовим замком роду Рігер. У крипту допускали тільки близьку родину і майстрів, що виливали і встановлювали статую.