Розділ десятий. «День Десятий | 21 червня»

Ми сиділи в кріслах, загорнуті в пледи, і я раз у раз поглядала на екран мобільного. Цифри на дисплеї невблаганно наближалися до заповітної позначки. Навколо панувала густа червнева ніч. 

— Ще десять хвилин, — прошепотіла я. — О другій годині вісім хвилин сонцестояння досягне своєї найвищої точки. 

Андреас кивнув, його обличчя в слабкому світлі ліхтаря здавалося вирізьбленим із каменю. Ми замовкли, і в цей момент озеро почало змінюватися. Туман навколо острова Морське Око став густішим; він більше не розповзався, а почав стрімко здійматися вгору. 

О 02:08 світ вибухнув. Крізь білу пелену пробилося сліпуче сферичне світло, наче в самому серці озера народилася нова зірка. Всередині цього сяйва почали бити яскраві блакитні блискавки — чиста електрика, яка з тріском розрізала повітря. 

— Єво, дивись! — вигукнув Андреас, але його голос прозвучав якось дивно. 

Я відчула, як усе моє тіло прошила невидима вібрація. Волосся на голові та руках наелектризувалося і почало підійматися, тягнучись у бік острова, наче невидимі нитки намагалися притягнути мене до епіцентру. Навколо нас у повітря злетіли дрібні комахи, суха хвоя та часточки пилу — все це, підхоплене потужним електромагнітним полем, повільно пливло над водою в бік сяючого «Морського Ока». Ми сиділи, затамувавши подих, посеред цього хаосу статичної енергії, поки за кілька хвилин спалах не згас так само раптово, як і з’явився. 

А потім усе скінчилося. Сліпуче сяйво згорнулося в одну крапку й зникло, наче його й не було. У ту ж саму мить електромагнітне поле розпалося. Все, що до цього ширяло в повітрі — хвоя, дрібні комахи, часточки пилу — раптом важко впало вниз, вкриваючи дзеркальну гладь води та наші плечі сірим нальотом. 

Стало так тихо, що у вухах почало боляче дзвеніти. Це була не просто нічна тиша лісу, а повне заціпеніння простору. Не було чути ні подиху вітерця в кронах старезних смерек, ні сюрчання цвіркунів у траві, ні далекого крику нічного птаха. Здавалося, сама природа була настільки приголомшена тим, що щойно сталося, що затамувала подих, боячись ворухнутися. 

Я відчула, як Лео, що забився мені глибоко під кофту, дрібно тремтить усім тілом. Я притисла його до себе, намагаючись заспокоїти, але мої власні пальці теж були крижаними. Ми з Андреасом не наважувалися навіть заговорити, наче звук людського голосу міг розбити цей крихкий, скляний спокій світу. 

Минуло чимало часу, перш ніж звуки почали боязко повертатися. Спочатку десь далеко, біля самої води, ледь чутно хлюпнула риба. Потім висока смерека над нашими головами видала тихий скрип, піддавшись ледь помітному протягу. І нарешті, з гущавини лісу долинуло перше обережне щебетання ранньої пташки, яка відчула наближення ранку. Життя почало знову наповнювати берег Синевиру, але воно вже ніколи не було таким, як до другої години восьми хвилин. 

Ми так і просиділи в кріслах до самого світанку, заціпенілі та мовчазні. Коли перші промені сонця почали пробиватися крізь верхівки смерек, туман над озером не зник, але він змінився. Сонце підсвічувало його зсередини, перетворюючи все навколо на нереальне, казкове видіння. Острівець, оповитий золотаво-рожевим маревом, виглядав як ілюстрація зі старовинної книги легенд. 

— Це неймовірно… — прошепотіла я. 

Таку красу неможливо було просто залишити в пам’яті. Я піднялася, скинувши плед, і передала Лео на руки Андреасу.  

— Потримай його, він тремтить, — коротко кинула я. 

Андреас мовчки притис цуценя до грудей, а я, ігноруючи втому, дістала телефон і підійшла до самої води. Навела камеру на острів — через екран золотий туман здавався ще більш нереальним. Я натиснула «запис». Острівець у золотому мареві плавно погойдувався в об'єктиві, наче міраж. 

І раптом повітря змінилося. На тлі свіжої озерної вологості я чітко відчула новий аромат — густий, солодкаво-гіркий, що нагадував запах розтертого в долонях полину та меду. Цей запах був настільки концентрованим, що світ перед очима миттєво поплив. 

Телефон вислизнув із моїх рук і з глухим звуком упав на каміння. Ноги стали ватяними, а золотий туман почав стрімко перетворюватися на чорноту. Останнє, що я почула, був тривожний вигук Андреаса, перш ніж темрява повністю поглинула мене. 

Опритомніла я від того, що хтось нещадно хльостав мене по щоках і щосили тряс за плечі. Свідомість поверталася болісними поштовхами. Вода була всюди: у вухах, у носі, вона заповнювала горло, не даючи зробити навіть ковток повітря. 

— Єво, очнись! Єво! — голос Андреаса звучав немов звідкись здалеку, ніби крізь товщу води, змушуючи мене нарешті зробити болісний вдих. 

Я зайшлася важким, розривним кашлем, випльовуючи гірку озерну воду, яка, здавалося, заповнила мене до самих вінців. Мене трусило так, що зуби цокотіли, вибиваючи дрібний дріб, а легені горіли, ніби в них влили розплавлений свинець. 

Відчула під собою мокру траву і сильні, теплі руки Андреаса. Він теж був наскрізь мокрий; сорочка липла до його тіла, а з волосся на моє обличчя стікали важкі краплі. Він дихав так важко, наче сам щойно пробіг марафон. 

— Що... що сталося? Чому я мокра? — ледь вимовила я, дивлячись на свої посинілі руки. 

Андреас підхопив мене на руки і мовчки поніс до намету. Обережно опустивши мене всередину, він коротко кинув:  

— Роздягайся, тобі треба переодягнутися. 

За мить він передав мені сумку з речами та той самий важкий вовняний плед. Лео крутився поруч, тихо скімлив і намагався лизнути мої замерзлі пальці, ніби відчуваючи мою розгубленість. 

Поки я переодягалася в наметі, Андреас теж міняв одяг зовні. Потім я почула характерне шипіння «Джмеля» — він почав гріти воду. За кілька хвилин він просунув у намет горнятко з гарячим чаєм. 

Коли перший шок минув і ми сіли поруч, закутані в ковдри, я знову запитала:  

— Андреасе, розкажи... що трапилося? Я пам'ятаю, як підійшла ближче до води, щоб зняти туман над островом... але знову відчула той запах, полину і чогось медового, і знепритомніла. Я що, впала у воду?