Розділ дев'ятий. «День Дев'ятий | 20 червня»

Я сиділа на білому мармуровому вівтарі в центрі величезної підземної зали. Навколо панувала густа, масляниста темрява, яку лише частково розганяло руде полум’я смолоскипів у настінних кільцях та сотні свічок на підлозі, розставлених у формі складних геометричних схем. 

Сфера лежала у своєму гнізді на вівтарі зовсім поруч зі мною. Усередині неї пульсувало нереальне, сліпучо-біле світло. Здавалося, Сфера наповнена живою енергією: всередині без упину спалахували й перепліталися крихітні електричні блискавки. Цей ритмічний танець розрядів віддавався низькою вібрацією в моєму хребті, наче об'єкт намагався налаштуватися на моє власне серцебиття. 

— Я сказала «ні», Леоне! — мій голос зірвався на крик, луна від якого покотилася під високе склепіння зали. — Ти хочеш, щоб я стала наступною? Щоб я перетворилася на таку саму порожню ляльку, як Мартин? 

Граф стояв навпроти, за межею світла свічок. Руки він ховав у широких рукавах, наче боявся ненароком торкнутися простору навколо Сфери. 

— Мартин торкнувся Сфери без підготовки, голою рукою, Віоло, — пролунав його голос, глухий і водночас владний. — Він намагався осягнути Arcanum через гординю, а не через гармонію. Його свідомість була надто грубою, вона не пройшла через Albedo — очищення. Тому Першоматерія Сфери просто стерла його особистість, забравши Ego в нескінченному Ефірі. 

— І ти думаєш, що я інша? — я роздратовано змахнула рукою, ледь не зачепивши Сферу, і в ту ж мить повітря між нами затріщало від статичної напруги. — Це не алхімія, Леоне, це вбивство! Кожен, хто торкнеться її, приречений. 

— Ти — не кожен, — він зробив крок уперед, і світло смолоскипа вихопило його вуста, що вигнулися в тонкій, майже болючій посмішці. — Ми два роки гартували твій дар. Хто знаходив заховані ключі в замку, не виходячи з кімнати? Хто зупинив кровотечу в пораненого конюха одним лише поглядом, спрямовуючи внутрішній Prana-потік? Твоє тіло — це ідеально налаштований резонатор. 

Він підійшов до самого вівтаря, нахилившись до мене. Від нього пахло полином та якимось гострим металевим духом. 

— Сфера — це не просто річ, це втілення Anima Mundi, Душі Світу. Вона була народжена в точці найвищого енергетичного напруження Землі, і зараз її світло згасає. Але ти... ти можеш увійти в резонанс із її серцем. Тобі не потрібно просто торкатися її — тобі потрібно синхронізувати свої вібрації з її частотою. 

Я відвернулася від нього з люттю, що перемішувалася з відчаєм. Я довіряла йому беззаперечно, він був для мене Вчителем, але зараз він вимагав від мене неможливого. 

— Використовуй техніку Pranayama Samavritti, — продовжував він майже пошепки, і його голос гіпнотизував. — Чотири такти на вдих, чотири на затримку. Твій мозок має перейти у стан Gamma-хвильового когеренту. Це алхімічне весілля твого розуму з Потоком. Починай спів Vaikhari Japa. Звук «Хрім» створить навколо твоїх нервових закінчень захисний екран. Якщо твоя частота збігатиметься з вібрацією Сфери, потік пройде крізь тебе, не зачепивши жодної клітини. Ти побачиш усе, Віоло. Ти побачиш те, що бачили творці цього світу. 

Я відчула, як роздратування вщухає, поглинуте його впевненістю. Я знала, що погоджуся. Я завжди погоджувалася, бо його воля була моїм законом. 

— Якщо я згорю, — прошепотіла я, дивлячись у темряву під його капюшоном, — нехай мій попіл залишиться на твоїх руках. 

Я повільно лягла на холодний мармур вівтаря. Камінь обпікав спину крізь тонку тканину, а моя голова опинилася зовсім поруч із гніздом, де пульсувала Сфера. Я відчувала її гул потилицею; він проникав прямо в мозок, стираючи межі між моїми думками та вібрацією артефакту. 

Я заплющила очі й почала дихати. Глибоко, ритмічно, відчуваючи, як крижаний кисень наповнює легені. На затримці дихання світ почав зникати, залишаючи лише пульсацію. Я почала низько співати «Хрім», і звук мого голосу, резонуючи від поверхні вівтаря, увійшов у повний унісон із гулом Сфери. 

— Так, — почула я його захоплений шепіт десь над собою. — Резонанс... він починається. Тепер візьми її, Віоло. Стань світлом. 

Коли частота вібрації в моєму тілі досягла межі, я відчула, що більше не боюся. Я підняла обидві руки вгору, туди, де над моєю головою сяяло фіалкове серце артефакту. Мої пальці, наелектризовані до болю, торкнулися обох боків Сфери одночасно. Я не просто торкнулася її — я обхопила її долонями, наче беручи в руки власну долю. 

У ту ж мить, коли контакт замкнувся, все навколо спалахнуло білим... 

Я підскочила, різко прокинувшись, і вдарилася головою об підлокітник на дверцятах машини. Широко розплющивши очі, я дивилася на свої долоні, які все ще пам’ятали фантомну форму сяючого кришталю. Погляд ковзнув до заднього вікна кабіни, за яким у темряві кузова лежав наш вантаж. 

— Чорт... — прошепотіла я. 

— Що таке? — Андреас, який уже порпався в бардачку, зупинився. 

— Я не зможу її взяти, — я збуджено подалася вперед, і моє бліде обличчя на мить майнуло в дзеркалі заднього виду. — Коли ми доїдемо, коли вона буде заряджена... я просто не зможу взяти її в руки. 

— Єво, про що … — почав був він, але я перебила його помахом руки. 

— Я про Сферу кажу. Зараз вона спить. Вона холодна й мертва. Але там, уві сні... я бачила, що вона робить із тими, хто торкається її живої. Це як хапатися за оголений дріт під напругою, тільки випалює вона не плоть, а... тебе. Розумієш? Всю твою суть. — Я зчепила пальці в замок, щоб вони не так тремтіли. — Віола боялася. Вона була розлючена, бо знала: вона може не повернутися. Вона торкнулася її лише тоді, коли почала співати, коли все її тіло завібрувало разом із тим проклятим кришталем. Але я... я не Віола. Я лише бачила це. 

Я глянула на кузов. Ми взяли із собою намети, каністри, запаску, купу заліза... але ми не взяли нічого, що дозволило б нам торкнутися активованої сили. 

— У чому вона була тоді? — Андреас нахмурився, намагаючись мислити раціонально.