Розділ восьмий. «День Восьмий | 19 червня»

Ранок середи зустрів нас густим туманом, який обволікав «Колибу» так щільно, що сусідніх хат у Мохнатому не було видно. Повітря було вологим і пахло мокрою хвоєю. Я стояла на ґанку, спостерігаючи, як Андреас закидає наші речі в багажник. 

Лео якраз зробив свої собачі справи та притулився до моїх ніг, тремтячи від ранкової прохолоди. Я підхопила його на руки і, махнувши Андреасу, зайшла назад у «Колибу» замовити нам сніданок. 

Всередині «Колиби» було затишно й пахло підсмаженим беконом. Я замовила два сніданки й міцну каву, намагаючись зосередитися на звичайних речах, але думки вперто поверталися в ніч. 

Коли Андреас зайшов слідом, обтрушуючи краплі туману з волосся, я мимоволі здригнулася. Він підійшов до столу, і в моїй пам'яті миттєво спалахнули фрагменти сну: його руки, шепіт, близькість, яка здавалася настільки реальною, що я й зараз відчувала жар на шкірі. 

— Все гаразд? — запитав він, сідаючи навпроти. Його голос, низький і спокійний, змусив моє серце підстрибнути до самого горла. 

— Так... просто ранок прохолодний, — пробурмотіла я, відчуваючи, як зрадницька фарба заливає щоки. Я різко опустила очі у свою чашку, вдаючи, що дуже зацікавлена пінкою на каві. 

Боже, як соромно. Це був лише сон, гра підсвідомості, збудженої гірським повітрям і старовинними легендами, але я не могла змусити себе подивитися йому в обличчя. Мені здавалося, що варто мені підняти погляд — і він одразу все зрозуміє. Прочитає по моїх очах кожну деталь того безсоромного марення. 

— Ти дуже бліда, Єво. Може, ще кави? — він простягнув руку, щоб торкнутися моєї долоні, перевіряючи, чи я не змерзла. 

Я інстинктивно відсмикнула руку, наче обпеклася, і почервоніла ще густіше, мало не до корінців волосся. 

— Ні, дякую, все добре. Треба просто швидше поснідати і в дорогу. Середа — день непростий, — випалила я першу-ліпшу дурницю, аби тільки заповнити тишу й приховати сум'яття. 

Андреас ледь помітно примружився, уважно вивчаючи моє обличчя. У його погляді промайнула тінь усмішки, ніби він щось запідозрив, але він був занадто тактовним, щоб питати прямо. 

— Як скажеш, — відповів він, беручи ніж та виделку. — Снідаємо — і на Рожанку. Нам треба бути там до обіду. 

Я механічно жувала свій омлет, не відчуваючи смаку. Ми їдемо в Рожанку, і я не знаю, що лякає мене більше: таємниці прабабці чи те, що Андреас починає з'являтися в моїх снах замість Віоли. 

Лео діловито снідав своїм собачим кормом зі смаком печінки просто під столом. Дивлячись на те, як він смачно чавкає своєю їжею, я відчула щось схоже на заздрість — у його світі все було просто: є їжа, є господар, і немає жодних марень чи… еротичних снів. 

— Дорога через головний перевал зараз нагадує чергу за дефіцитним товаром, — мовив Андреас, крутячи на пальці ключі від пікапа з іронічною посмішкою. — Там якраз женуть колони автобусів із вболівальниками, які намагаються встигнути додому до наступного матчу, та й дорожники вирішили, що саме сьогодні — ідеальний день, аби латати ями. 

Я підняла на нього очі, дивуючись його обізнаності. 

— Звідки такі подробиці? Ти що, потай від мене слухаєш зведення дорожньої поліції? 

— Гірше, — він підмигнув мені. — Поки ти замовляла сніданок, я перекинувся парою слів із водієм лісовоза біля входу. Ці хлопці знають про кожен затор швидше, ніж він з’являється на картах. Отже, пропоную план «Б»: поїдемо старою дорогою, низом. Там ми минемо весь цей футбольний гамір і нарешті побачимо справжні Карпати. Ті, що без рекламних щитів і натовпів. 

Я кивнула, задумливо дивлячись на печатку Віоли на своєму пальці. Каблучка була зроблена неймовірно майстерно: вигравірувана троянда мала чітке геометричне різьблення, яке в ранкових променях здавалося майже об’ємним. 

— Стара дорога — не найгірше рішення, — я підвелася з-за столу та нарешті щиро посміхнулася. — Там чудові краєвиди та верхів’я Дністра. 

Туман уже майже розвіявся, залишаючи по собі лише вологі пасма в глибоких вибалках. Коли всі посідали «згідно з купленими квитками», ми нарешті рушили. Але гарна дорога дуже швидко закінчилася. Рівний асфальт змінився побитим полотном, яке, здавалося, пам’ятало ще перші радянські п’ятирічки. Пікап підстрибував на вибоїнах, і Андреасу доводилося постійно маневрувати, але краєвиди навколо змусили мене забути про тряску. 

Ми проїжджали повз закинуті австрійські віадуки — величезні кам’яні арки, які колись тримали на собі залізницю. Зараз вони виглядали як скелети велетенських тварин, порослі мохом і чагарниками. Під одним із таких мостів ми зупинилися на мить. Поруч гуркотіла гірська річка, а над нею височіли залишки старої гаті — дерев’яної дамби, яку колись використовували лісоруби для сплаву лісу. Чорні від вологи колоди стирчали з води, наче зуби якогось підводного чудовиська. 

— Колись тут вирувало життя, — сказав Андреас, виходячи з машини, щоб оглянути міст. — А тепер тут вирує лише камінь і вода. 

Я вийшла слідом, тримаючи на руках Лео. Повітря тут було зовсім іншим — густим, вологим, із запахом мокрого каменю. Десь вдалині, на крутому схилі, я помітила напівзруйновану сторожову вежу. Вона не була частиною відомих замків, скоріше схожа на приватне укріплення якогось місцевого шляхтича. Один її бік обвалився, відкриваючи нутрощі з сірого каменю. 

Трохи подихавши, ми рушили далі. 

— Ми вже близько, — Андреас глянув на карту. — Ще кілька кілометрів такої «тряски», і ми побачимо перші хати Рожанки. 

Я нічого не відповіла, лише міцніше вчепилася в ручку над дверцятами, коли пікап знову підскочив на глибокій вибоїні. Дорога остаточно перетворилася на вузьку кам'янисту стежку, де розминутися з зустрічним возом було б справжнім викликом. Пил з-під коліс осідав на лопухах уздовж узбіччя, а шум річки став настільки гучним, що нам доводилося підвищувати голос. 

Андреас зосереджено крутив кермо, зчитуючи рельєф. У його рухах була впевненість людини, яка звикла до складних маршрутів. Він вчасно перемикав передачі, і двигун нашого «звіра» лише натужно гудів, долаючи черговий підйом.