Розділ сьомий. «День Сьомий | 18 червня»

Повітря було густим від пахощів чебрецю та лаванди, що підсихали на дерев’яних решітках. Я сиділа на низькому ослоні разом з іншими дівчатами. Вони перебирали суцвіття липи. Навколо панувала затишна, сонна тиша, що переривалася лише дзижчанням бджіл та приглушеним шепотом послушниць. 

— Кажуть, знову він, — ледь чутно мовила юна Анна, схилившись до мого вуха. — Бачиш, карета знову біля покоїв ігумені? 

Я підняла очі, мружачись від сліпучого сонця. Біля важкої дубової брами стояв екіпаж — темний, вишуканий, він здавався чужорідною плямою серед світлого каменю монастирських стін. 

— Граф зачастив, — захіхікала інша дівчина, вправно обриваючи квіти. — Мабуть, знову привіз пожертву. Минулого разу казали, що то була ціла скриня срібла. Або ж він шукає прощення за свої гріхи... Кажуть, він бачить те, чого не бачать інші. 

Мої пальці на мить завмерли. Минуло лише кілька місяців з тієї ночі, коли сніг під копитами коней забарвився кров’ю пораненого подорожнього на шпитальному подвір'ї. Тоді я врятувала його товариша, а тепер... Тепер він приїжджав так часто, наче невидимі нитки тягли його сюди. 

З дверей обителі вийшла ігуменя — висока, сувора постать у темному вбранні. Назустріч їй з карети вийшов чоловік. Було надто далеко, і я бачила лише високу, владну статуру та те, як він передав ігумені якийсь невеликий пакунок, обгорнутий тканиною. 

Вони щось жваво обговорювали. Граф жодного разу не повернув голови в бік дівчат, що працювали в саду. 

— Дивіться, як він нахилився до неї, — знову зашепотіла Анна. — Хіба ж шляхтич може так низько схилятися перед жінкою? 

Нарешті досягнувши згоди, Граф розвернувся і легко піднявся в карету. Дверцята захряснулися, і екіпаж рушив, здіймаючи хмару куряви. Ігуменя довго дивилася вслід кареті, що від’їжджала, потім повернулася і знайшла поглядом мене. Впевненою і твердою ходою, наче поставивши крапку в якомусь внутрішньому питанні, вона попрямувала в наш бік. 

— Сестро Віоланто, пройдіть зі мною — у мене є звістка від вашого батька. 

Я встала, обтрусивши зі спідниці цвіт липи, і, вклонившись, поспішила за ігуменею. Моє серце калатало в такт її впевненим крокам. Згадка про батька зазвичай приносила спокій, але присутність Графа та його дивний пакунок додавали цій звістці тривожного присмаку. 

Ми пройшли довгим кам'яним коридором, де відлуння наших кроків здавалося занадто гучним. Нарешті, ігуменя відчинила важкі двері своїх покоїв. Усередині панувала прохолода, а крізь вузьке вікно-бійницю пробивався самотній промінь сонця, висвічуючи порошинки, що кружляли в повітрі. На масивному дубовому столі вже лежав той самий згорток. Ігуменя жестом наказала мені підійти ближче. 

— Сідай, Віоланто, — промовила вона, вказуючи на крісло з високою спинкою. — Розмова буде непростою. Але рішення приймати тобі. 

Не зводячи погляду з пакунка, я сіла в запропоноване крісло. 

— Віоланто, дитино, за ті роки, що ти з нами, ти стала мені майже рідною дочкою, — продовжила ігуменя, сідаючи навпроти й беручи до рук згорток. — Але ти вже доросла, і настав момент, коли вирішується твоя подальша доля. Чоловік, який приїжджав, граф Леонідес Замаровський, зв’язався з твоїм батьком і клопотав про те, щоб узяти тебе на роботу писарем-перекладачем. Оскільки я повідомила йому, що ти не просто послушниця, а молода пані шляхетного роду, яка має хист до наук, володіє мовами та знається на лікуванні, твоя особа вимагає особливого ставлення. Граф привіз лист, у якому твій батько дозволяє панові Замаровському взяти відповідальність за тебе, але без обмеження твоїх прав і свобод. 

Ігуменя протягнула мені пакунок. Розкривши його, я знайшла там перстень із родовою печаткою та два листи, написані на гербовому папері й запечатані важким червоним сургучем. Один був призначений мені, інший — ігумені. На листі для настоятельки я встигла помітити офіційне звернення: «Високопреподобній матері-ігумені, патронесі шпиталю при Лаврівському монастирі св. Онуфрія». 

Зламавши печатку на аркуші зі своїм ім'ям, я відчула знайомий запах батьківського кабінету — суміш бджолиного воску, сухого сургучу та дорогого пергаменту. Розгорнувши цупкий аркуш, я почала читати: 

Літо Господнє 1660 

Шляхетному панові, графу Леонідесу А. Замаровському, чоловікові розсудливому й відомому ділом, здоров’я бажаю і прихильної години для цього письма. 

Відомо мені, з чиєї руки воно буде прочитане, тож не стану множити слів без потреби. Донька моя, Віоланта, перебуває при шпиталі Лаврівському не з обітницею чернечою, а з волі батьківської, аби з юних літ осягнути мистецтво зцілення, порядок і знання таємні, яких не кожній дівчині досягти суджено. 

Вона виявила себе старанною понад звичай, швидкою в розумінні письма, мов і лікарських знань, і в тому не злукавлю я, бо не звик прикрашати істину марними словами. Вважаю її не малою надією дому мого і не річчю, якою розпоряджаються з легкістю, а коштовністю, що вимагає обачного поводження. 

З огляду на це, а також на ті наміри, які ви зволили мені відкрити, я даю згоду на те, щоби донька моя завершила своє перебування при Лаврівському шпиталі і надалі перебувала при вашій милості, не як служниця, але як особа при письмі, перекладі та лікарській помочі, відповідно до її здібностей. 

Нехай буде їй визначена платня справедлива, не з ласки, а за працю, і житло окреме та належне, яке не ставило б її в залежність від чужої примхи. Бо не віддаю її в руки випадку, а доручаю майбутньому, яке має бути забезпечене не словом, а ділом. 

Задля порядку й честі дому мого я наполягаю, щоби при ній постійно перебувала Катерина, жінка літня й випробувана, котра виховувала Віоланту від ранніх років і надалі відповідатиме за її побут та пристойність. Ця умова є невід’ємною і не підлягає зміні. 

Якщо ж станеться так, що донька моя забажає повернутися під мій дах, прошу не чинити їй перешкод, бо батьківська воля в цій справі лишається незмінною.