Розділ шостий. «День Шостий | 17 червня»

Холодно… Холодно і похмуро. Я стояла перед вівтарем, тримаючи в руці запалену свічку. Здавалося, я саме мала намір запалити лампадку, що висіла над образом. Раптом я почула тиху молитву й обернулася на голос — перед вівтарем навколішках стояла черниця. Вона молилася, низько схиливши голову. 

Тишу раптово розірвав гучний гуркіт у браму парафії. За мить долинули грубі чоловічі голоси та схвильований тон нашої ігумені. 

Я поспішила до головного коридору і у вікнах побачила, що на подвір’ї стояв гнідий кінь, у якого на сідлі лежав силует людини, вочевидь, тяжко пораненої. Чоловік, який тримав коня за вуздечку, щось швидко говорив ігумені. Потім, про щось домовившись із незнайомцем, настоятелька наказала черницям допомогти перенести пораненого до монастирського шпиталю. 

Я швидко побігла коридором до шпиталю. За важкими дубовими дверима я застигла, боячись навіть дихнути. Зсередини долинали приглушені кроки, шарудіння грубого полотна та короткі, хрипкі стогони. Я відчула, як холодна хвиля болю наповнила простір навколо. Ця чужа мука була настільки густою, що, здавалося, вона фізично тиснула на двері, намагаючись вирватися назовні. 

— Рана надто глибока! — почула я втомлений, але твердий голос Велебної Матері. — Увесь одяг просяк кров’ю... він уже на межі. Сестро Агнес, негайно кличте сестру Віоланту! 

Я відсахнулася, злякавшись, що мене заскочать за підслуховуванням. Двері рвучко відчинилися. Сестра Агнес, побачивши мене, лише мовчки схопила за руку — її долоня була крижаною. 

— Сестро, Матінка кличе тебе. Там поранений подорожній, він відходить... — задихаючись, мовила вона. 

Я пішла за нею в глибину шпиталю, відчуваючи, як серце калатає об ребра. 

— Що з ним сталося? — пошепки запитала я. 

— Його супутник каже, на них напали розбійники у лісі... — Агнес опустила очі, перехрестившись. — Вони єзуїти, що тримали шлях зі Львова. 

Мої очі були прикуті до ледь живого чоловіка на столі. Він дійсно втратив багато крові, і навіть уже не стогнав, а тільки важко дихав, здригаючись у холодному поті. Я простягнула руку і доторкнулася до його чола. Заплющивши очі, я побачила внутрішнім зором, як багряне світло, що огортало мене, повільно огортає вмираючу людину, змушуючи припинити кровотечу та наповнюючи її силою, потрібною для одужання. Не знаю, скільки це тривало, але доти, поки ноги мої не підкосилися, і я не розплющила очей, вчепившись у край столу, щоби не впасти. Важко дихаючи, майже так само, як і той нещасний чолов’яга, я намагалася вгамувати серцебиття. 

Сестри злякано дивилися на мене, а поранений вже дихав рівніше, колір обличчя почав повертатися до нормального. Холодний піт виступив на моєму обличчі — липкий і крижаний. Я щойно віддала частину своєї життєвої сили, наче перелила власну кров у чужі вени. Ігуменя миттєво опинилася поруч, підхоплюючи мене під лікоть. 

— Сестро Віоланто! Дитино! Не поспішай, присядь... — прошепотіла вона. В її голосі був страх та турбота. 

Я похитала головою, насилу вирівнюючи дихання, яке збилося в короткі, рвані вдихи. 

— Він... житиме, Велебна Мати, — ледь чутно видихнула я, намагаючись сфокусувати погляд на її обличчі. — Але йому потрібен спокій... і відвар із материнки та шавлії, щоб зміцнити дух. 

Ігуменя звернулася до темної фігури, закутаної у теплий, облямований хутром плащ. 

— Пане Графе Замаровський, Ви і ваш супутник можете залишитись, поки йому, — вона кивнула на пораненого чоловіка, — не стане краще. Сестра Агнес проведе Вас до покоїв для гостей. 

Чоловік низько вклонився, і попри важкий дорожній плащ, його рухи були напрочуд граційними. Його голос, низький і оксамитовий, розкотився по кам’яних стінах шпиталю, перекриваючи тріск свічок: 

— Я вдячний Вам, Велебна Мати. Я з великою пошаною і благоговінням приймаю Вашу щедру пропозицію. Нехай Господь винагородить це місце за милосердя. 

Ігуменя кивнула і повела мене геть від шпиталю, підтримуючи під лікоть, щоби я не впала. Раптом я відчула запаморочення, і мене потягнуло, наче у вир... 

...у якому я ледь чула скавучання і щось мокре у себе на обличчі. З величезним зусиллям я ледь розліпила повіки. Хотілося знову заплющити їх і поплисти у густий туман небуття... але крихітні кігтики, які шкреблися й м’ялися у мене на грудях, змусили мене таки зібратися з силами і струсити з себе липку втому. 

На мені топтався Лео, він тикався мокрим носом мені в підборіддя, облизував щоки і тихенько скавулів. Можливо, він просто хотів їсти, але саме його присутність витягла мене з тієї енергетичної прірви, куди мене затягнув сон. 

Я важко опустилася на край ліжка. Голова ще трохи паморочилася, але втома Віоли почала відступати. Лео, мій маленький рятівник, якимось чином заліз на високе ліжко і розбудив мене. Я притиснула його невагоме тільце до грудей і цьомкнула в холодний ніс. 

— Мій малюк... який ти розумник! 

Мої думки повернулися до мого сну… Навіщо Віола мені показує все це? Може, хоче навчити користуватися даром? Але у цього дару, як висловилися б сьогодні геймери, «інтуїтивний інтерфейс». 

Я усвідомила, що Віола показала мені їхню першу зустріч із Графом саме в тому контексті, де він відчув, що вона має Дар — саме той, який йому потрібний. 

Відпустивши Лео на підлогу, я важко встала і попленталася на кухню, щоб попити та насипати корм у годівницю цуценяті. В голову прийшла думка, що вночі мою енергію смоктали дуже інтенсивно, потрібно, напевно, тримати собаку якомога ближче до себе. 

У ванній кімнаті на мене чекав приємний сюрприз: синці майже повністю зійшли, залишивши ледь помітні тіні під очима. Очевидно, настоянка «Синій кіт» спрацювала чудово, ну або просто минуло достатньо багато часу, і синці зійшли самі, природним шляхом. Хоч би як там було, тепер я могла не вдягати ненависних сонцезахисних окулярів. 

Я швидко прийняла душ, вдяглася для походу в МРЕВ і, нарешті, зварила собі міцну каву. Лео тим часом швидко розправився зі своєю порцією корму і, задоволений, ліг біля моїх ніг. Я взяла з підлоги цуценя, посадила собі на коліна і зробила великий ковток гарячої кави. Із задоволенням заплющивши очі та прислухаючись до рівного серцебиття Лео, я спіймала себе на думці, що я задоволена. Я передчувала, як сяду за кермо свого пікапа і відчую силу та міць потужного двигуна під собою.